Анджей Сапковский - Відьмак. Вежа Ластівки

Північ на рівні стратегії здається куди менш представницькою. Авжеж, тут є спеціалізовані твори — ба, навіть і свого роду підручники («Читав я „Історію воєн“, написану фельдмаршалом Пелліграмом, „Стратегію“ герцога де Руйтера, „Переваги реданських елеарів“ Бронібора» — КЕ); тут є чимала кількість професійних військових; королі тут не гребують персональною доблестю на полі бою — і Левиця з Цінтри тут цілком пересічний з цього погляду персонаж («Хочебуж, — сказала Каланте, дивлячись на Ґеральта, — то моя перша битва. Хоча і остерігаюся викликати обурення й зневагу в гордого відьмака, зізнаюся тобі, що того разу билися ми за гроші» — ПЦ); перший — програний — етап війни й особливості партизансько-диверсійної тактики ельфів приводять до створення свого роду «сил спеціальних операцій» із серйозним вишколом та можливостями («Чув я про те спеціальне військо, — кивнув Плюсколець. — Його проти білок готують, бо із ельфійськими командо регулярне військо ради не дасть. Найохочіше, як я чув, приймають туди напівельфів. Але той табір, де їх воювати вчать, кажуть, справжнє пекло. Звідти навпіл людей виходить: одні із грошвою, інші на цвинтар, ногами уперед» — КЕ) — але все це лише елементи, які, на жаль, не складаються у загальну картинку.

Півночі, щоб отримати перемогу, потрібне щось більше.

Тактика. «Війна любить перемогу й не любить тривалості» — говорить той самий Сунь Цзи.

А швидку перемогу дають тактичні можливості військ, що сходяться на полі бою. Перемогу створюють солдати й той стан, у якому є військова справа.

Тут знову необхідно поділити термін «військова справа» на територіальні локуси.

Королівства Півночі. Їх ми бачимо найдетальніше, зблизька й на рівні окремих вояків. Але бачимо й картину в цілому.

За військовою організацією Королівства Півночі більш за все нагадують класичне феодальне ополчення. У політичній системі феодалізм є великою кількістю напівавтономних земельних власників зі шляхти, пов’язаних із вищими прошарками суспільства — аж до монарха — персональними васальними зв’язками. Навіть у цілком централізованій, здавалося б, Реданії смерть короля автоматично породжує сплеск активності шляхти й ледь не призводить до громадянської війни. (Єдина сила, що у цих умовах може якось протистояти відцентрованим силам, елемент цілком модерний, доданий, так би мовити, у систему традиційно-феодальних зв’язків, — виходець із низів суспільства Дійкстра, який терором, вогнем і залізом придушує навіть натяки на можливість виходу місцевої шляхти поза межі впливів центрального апарату монаршої влади. «Ти, Дійкстро, також без сумнівів користуєшся інтригами, підкупами, шантажем і катуваннями. Оком не змигнеш, відсилаючи когось на смерть чи наказуючи таємно вбити. Те, що все це ти робиш для королівства, якому вірно служиш, тебе не виправдовує і не робить симпатичнішим у моїх очах. Анітрохи. … Після трагічної смерті короля Візіміра там панує хаос. Реданією управляє банда аристократів-ідіотів, що звуться Регентською Радою. Та банда, моя Зулейко, не зробить для Реданії нічого. Перед обличчям загрози вона втече або почне по-собачому ластитися до обшитих перлами чижм нільфгардського імператора. Та банда зневажає Дійкстру, бо він шпигун, убивця, парвеню і хам» — ВЛ).

Феодальне ополчення має щонайменше дві характерні риси: по-перше, відсутність армій постійної дислокації (за винятком королівських хоругв, чия кількість у мирний час невелика); по-друге, проблеми з уніфікацією озброєння і командування. Васали монарха скликають за наказом останнього певну кількість воїнів — за свій кошт і на чітко визначений наперед строк.

Тактичною одиницею тут зазвичай був «спис»: основою — сам рицар і приведені ним зброєносці та піхотинці. Кількість воїнів у «списі» і якість їхнього озброєння цілком залежало від економічної сили васала. «Списи» збираються у «хоругви» (оскільки знамено, хоругва стає природною ознакою місцеперебування командира), а ці останні — у військо як таке. Оскільки ж життя феодала — це перш за все його привілеї, то у веденні військових дій завжди виникали проблеми з управлінням (і навіть не суто технічним, а, так би мовити, символічним — щодо єдиноначальності й вертикалі влади; сеньйоріально-васальні взаємини не вибудовувалися у складні системи вертикального підпорядкування: вони діяли виключно у схемах «однієї сходинки», будь-який наказ повинен пройти кілька рівнів узгодження, поки дійде до низів війська).