Анджей Сапковский - Відьмак. Вежа Ластівки

Але у цій системі політичних зв’язків є ще один важливий момент: монарх — це уособлення країни куди більш цілісне, ніж це звично для нас, тих, хто втрачає потроху вагу слів. Відомий німецько-американський історик Ернст Канторович у своїй фундаментальній роботі «Два тіла короля» стверджував, що для європейського Середньовіччя принципово важливою була концепція про безпосередній — але й символічний — зв’язок між монархом і народом (ба й — територією), на який розповсюджується його влада. Тілесна сила і дієвість, активність монарха у традиційній свідомості є основою процвітання країни, бо країна й монарх — суть одне.

(Тут, до речі, присутній і один із мотивів артуріани, яка принципово важлива для розплутування усіх вузликів, що їх нав’язав у своєму циклі Сапковський: мотив Короля-Рибалки, пораненого й скаліченого, і занепаду його країни — тієї самої «Безплідної Землі», що стане з’являтися у європейській літературі раз у раз, від Теннісона до Кінга чи Желязни.)

Північ, здається, у цьому питанні край більш традиційний, ніж динамічний Південь, де зміна імператора відбувається не стільки через наслідування по крові, скільки через гру придворних партій (що стане добре відомим читачу з історії імператора Емгира вар Емрейса, яка потроху розкриватиметься). На Півночі безпосередньо важлива наявність прямих нащадків королівських ліній, оскільки вона забезпечує не лише тяглість «політичного», а й спокій в країні («А візьме Імператор за дружину спадкоємицю Цінтри, і Цінтра заспокоїться. Буде урочиста амністія, повстанські загони зійдуть з гір, перестануть імперських шарпати й прикрості їм вчиняти. Ба, якщо цінтрійка сяде на імператорському троні, то бунтівники й в імперську армію можуть вступити» — ВЛ).

Саме тому в полум’ї війни важливою стає доля княжни Цірілли, онуки Левиці із Цінтри: бо хто контролює спадкоємця трону — той контролює країну («Емгир тримає Цінтру правом — а вірніше, безправ’ям — агресора. Якби він мав дівчину й оженився на ній, міг би панувати легально. Розумієш? Нільфгард, пов’язаний із кров’ю Каланте, це вже не Нільфгард-загарбник, на якого скалить зуби уся Північ. Це Нільфгард-сусіда, із яким треба рахуватися» — КЕ).

І саме тому формальне захоплення нових земель імперією Нільфгард не означає пряму й безпосередню інтеграцію тих земель до імперської політичної системи. Читач пам’ятає з перших оповідань цикла про відьмака, що ще покоління тому південним кордоном Королівств Півночі (щонайменше кордоном їх самоврядних союзників) були князівства й країни, що їх на час пізнішої оповіді включено у Нільфгардську імперію. Це, наприклад, Метінна, Маехт, Туссан. Це Еббінґ, звідки Левиця Цінтри взяла собі за чоловіка князя Ройгнера, батька Паветти («Старі роди опиралися. Каланте мала на вибір або громадянську війну, або відмову від трону на користь іншої лінії, або ж заміжжя із Ройгнером, князем Еббінґу. Обрала вона те третє рішення» — ЧП). Але й зараз, перебуваючи під контролем Нільфгарду, ці території формально зберігають самоврядування — їх вважають «плющовими» («— Імператор Емгир, — сказав купець, — вирішив створити у Цінтрі плющове панство… Що наче плющ, не в силах існувати без потужного дерева, навколо якого завивається. А деревом тим є Нільфгард. Уже існують такі панства, візьмемо хоча б Метінну, Маехт, Туссан… Королюють там місцеві династії. Начебто королюють, треба розуміти» — ВЛ). Таким сприймається навіть Маехт — захоплений імперією досить давно («— Цікаво, — пробурмотів Кодрінгер. — Маехт здавна нільфгардська марка. Входить до складу Провінції Метінни. … Панує там Емгир вар Емрейс. … Хто б не сидів там на троні, сидить він з ласки й за рішенням Емгира» — ЧП). Більше того, на цих територіях досі не знищено визвольні рухи: повстання в Еббінгу ледь-ледь придушене, а про жорстокість дій у Назаїрі задують ветерани геммерійських карних загонів («Ми під старим Брайбантом повстання у Назаїрі придушували. Весело ж було, га, Олє? Ех, весело! Коні вище пут у крові ходили!» — ВЛ).

Хоча навіть тут, у досить архаїчних сплетеннях дипломатичної закуліси, народжуються елементи цілком новочасних міжнародних взаємин — і їхнім центром стають території принципово нейтральні, королівство Ковір і Ґенгфорська Ліга. Саме тут, з одного боку, виникають договори, не зав’язані на конкретних осіб, причетних до укладання цих договорів (найбільш відомим є «Mare Liberum Apertum», складений більше ста років тому й досі нерушимий). Проте саме тут сформовано систему позадипломатичних методів впливу, яка більше нагадує сучасність, ніж Середньовіччя («Задумався, яка з них була чародійским камуфляжем для іншої прославленої мапи Естерада — тієї, яка відображала військову та торговельну розвідку Ковіру, усю мережу перекуплених інформаторів і шантажованих людей, конфідентів, оперативних контактів, диверсантів, найманих убивць, „сплячих“ агентів і чинних резидентів» — ВЛ).