Анджей Сапковский - Відьмак. Вежа Ластівки

Війна, яка змінює цей світ.

Дипломатія. «Війна — це продовження політики іншими засобами». Це висловлювання Карла фон Клаузевіца специфічно характеризує власне «політику»: бо «продовження» — це «вектор» у тому числі.

Дипломатія тут — у суспільствах традиційних, доіндустріальних — цілком укладається у вектор, що мав би закінчуватися війною.

У зіткненні Півдня і Півночі важливими стають загальні правила гри, прийняті для взаємодій між державами.

Перше, про що не треба забувати: у країн Півночі є певна внутрішня ідентичність, яка ґрунтується навіть не на міфології, а на історії спільного походження. Друге — це те, що їхнє походження пов’язано з міфологією «чужинці проти аборигенів», де чужість аборигенів посилено й тим, що належать вони до нелюдських рас (ельфів, ґномів, дріад тощо). Це — ідентичність, скріплена кров’ю (перша війна фельдмаршала Ройпеннека з Третогору).

На цьому тлі імперія Нільфгард спочатку сприймається — і читачами, й, так би мовити, «зсередини» світу, нелюдями. І лише пізніше виявляється, що ступінь інтегрованості Нільфгарду у справи Півночі — набагато вища, ніж здавалося спочатку («Із Нільфгардською імперією нас пов’язує договір, підписаний іще моїм дідом, Естерілом Тиссеном, й імператором Фергусом вар Емрейсом. Буква того договору не дозволяє Ковіру підтримувати ворогів Нільфгарду військовою допомогою» — ВЛ).

Але для традиційного суспільства основою системи зв’язків виступають аж ніяк не системи договорів, а персональні зв’язки між монархами, правлячими фаміліями. Система міжродинних зв’язків досить швидко охоплює світ мережею віртуальних «каналів сили»: наприклад звертання між монархами в офіційному листуванні завжди показові саме в цьому сенсі («дорогий брате» чи «дорогий кузене»). Інколи ж ці звертання можуть стати ланкою у витонченій грі навмисних образ, якими обмінюються монархи («Пара привітала прибулих куртуазно, ґречно й… нетипово. Дорогий дядечко, — звернувся Ґедовій до Радовіда. Коханий дідусю, — усміхнулася Гемма до Бенди. Бо ж Ґедовій був Тройденідом. А Гемма, як виявилося, походила від бунтівної Етайн, яка втекла до Ковіру — а у жилах її текла кров королів з Ард Каррайґу» — ВЛ).

Але, окрім суто символічного значення, ця система зв’язків завжди має безпосередні наслідки («…королі Ковіру незламно дотримувалися Ексетерських Трактатів. Ніколи не втручалися у справи сусідів. Ніколи не ставили питань про чужі спадки — хоча не раз бувало так, що ковірський король чи принц мали усі підстави вважати себе за законного спадкоємця трону Реданії, Едірну, Кедвену, Цідарісу чи навіть Вердену або Рівії» — ВЛ). Будь-яка політична система, вибудована на монархічній владі без представницького елементу в управлінні країною, перш за все означає тонку гру вищості-нижчості монарха у системі реальних сімейних зв’язків. А ще — функціонування міждержавних взаємин у системі синьйоріально-васального договору.

Стосунки між сеньйором і васалом будуються не лише на персональній відданості, а й на двосторонній системі зобов’язань («служіння» — з боку васала; «захисту» — з боку сеньйора). І це система не пожиттєва: порушення однією зі сторін своїх зобов’язань дає іншій стороні право на розрив «соціального договору» між ними. Сеньйор може покарати бунтівного васала усією силою свого війська, васал отримує право повставати проти сеньйора, який перестав виконувати свої зобов’язання.

Але саме тому система «синьйор — васал» є таким собі «котом Шредінгера»: сталість зв’язків тут пов’язана з необхідністю постійного оцінювання ситуації «тут і зараз» і не може вважатися незмінною в будь-який момент часу («Король Ервиль з Вердену склав ленну клятву імператору Емгиру. Він здався і відкрив фортеці в гирлі Яруги. У Настрозі, Рарозі й Бодрозі, які мали оберігати наш фланг, стоять уже нільфгардські залоги. … Дякуючи цьому… Ервиль зберіг королівський титул, але сюзереном його став Емгир» — ЧП).

Ані блоки, ані домовленості у такій системі не можуть існувати як фундамент незмінних систем дипломатичних взаємин (як воно є у звичному для нас світі). Країни Півночі — це політичний і військовий блок п’яти держав: Темерії, Реданії, Едірну, Кедвену та королівства Лирії та Рівії. Їхні монархи споріднені по крові, їхні країни межують одна з одною, вони разом планують політичні та військові акції («— Візімір, Фольтест, Демавенд, Генсель і Мева, — повторив фельдмаршал. — Зустрілися на таємній нараді в замку Хаґґе над Понтаром. Радилися таємно» — КЕ). Але військова поразка будь-кого з них є цілком реальним приводом для інших монархів розділити землі сторони, що програла між собою — нехай навіть і прикриваючись «вищими інтересами держави»: «На мосту над річкою Дифною, — закінчив Любисток, — вони потиснули один одному руки. Маркграф Мансфельд з Ард Каррайґу й Менно Коегорн, головнокомандувач нільфгардським військом з Дол Анґра. Потиснули один одному руку над скривавленим, помираючим королівством Едірн, запечатуючи бандитський розподіл здобичі. Найогидніший із жестів, які знала історія» — ЧП).