Поки що піхота не є головною силою на полі бою, але, здається, ми дивимося на події, завдяки яким у протистоянні кавалерії і піхоти намічаються кардинальні зміни (але про це читачеві доведеться у подробицях дізнаватися з подій наступного тому циклу).
Загальна тактика ведення бойових дій у Королівствах Півночі — цілком звична для Середньовіччя. Це глибокий стрій у піхоти, щонайменше один раз в історії зіткнення Півночі із Півднем — підтримка «магічної артилерії» (історія Гори Содден); це таранні удари важкої кінноти (а відповідно — це пошуки поля битви, яке давало б можливість для маневру кіннотою).
Через неоднорідність армій окремі васальні дружини підпорядковано виключно своєму сюзерену — а це унеможливлює складні маневри великими загонами війська; логістика на полі бою знижена до мінімуму.
(Логістика — взагалі ахіллесова п’ятка Півночі: з одного боку, тут намагаються якось централізувати зусилля з насичення війська необхідними матеріалами («Війна буде. … Замки й фортеці, подейкують, мають накази, аби запасати припаси на випадок облоги. … Економ питав, чи може храм дати сирів і інші реі. У замкові запаси. І вимагав гусячі пера. Потрібно багато гусячих пер, сказав. Для стріл» — КЕ), з іншого — місцеві барони раз у раз намагаються тягнути ковдру на себе; хоча це проблема й Півдня також — із тією, мабуть, різницею, що Нільфгард має можливість концентровано й централізовано реагувати на такі події, на відміну від конгломерату політичних сил та кінцевих цілей для Королівств Півночі.)
З такої пізньофеодальної системи військового мистецтва для Півночі є два винятки. По-перше, це острови Скелліге. Тут, здається, зразком виступали вікінги: великі родини чи навіть клани, військова доблесть вождів, майже цілковита відсутність луків та арбалетів, сокира, меч та спис як головна зброя, берсерки, драккари та глибокі морські рейди із десантуванням у прибережні райони із тероризуванням приморських міст та поселень. Військовий — він же політичний — лідер-вождь як «перший серед рівних», відсутність аристократії — але саме тому можливість координованих зусиль досить великих загонів. По-друге, це загони кондотьєрів, що зароджуються у Ковірі — і скоро візьмуть участь у бойових діях. Професійні найманці, як відомо нам з нашої історії, створюють кістяк нової армії, що принципово відмінна, наприклад, від рицарської своїм широким застосуванням піхоти й арбалетників та принципово новим рівнем управлінських можливостей (у найманців відсутня проблема багатоступеневого підпорядкування командирам; принцип єдиної влади командира загону тут — необхідний елемент самого виживання кондотьєра).
Це — сила Півночі.
Імперія Нільфгард. Нам уже доводилося у статті до попереднього тому говорити про те, що Нільфгард є країною набагато краще пристосованою до технічного й соціального прогресу, ніж Північ (щонайменше, такою країною, яка безумовно у своєму розвитку дає фору усім Країнам Півночі, включаючи, наприклад, Ковір).
Подібна ситуація тут і зі станом військової справи.
Перш за все, в армії Нільфгарду дружини рицарів становлять досить незначну за своїм впливом на ситуацію силу. Військо тут формується не за сеньйоріально-васальним принципом, а за принципом регіонально-територіальним.
Що дає подібного роду зміна?
Перш за все, це дає загальну для всієї армії точку відліку: в такому війську можливий принцип спільних правил при формуванні військових підрозділів, ослаблено залежність їх від відносин у системі «васал — сеньйор». У свою чергу, це дозволяє вибудувати жорстку вертикаль військового командування (щонайменше на рівні окремих армій, бо на чолі їх цілком можуть опинитися представники родової аристократії — «Ти не назвала прізвища керівників тих двох груп армій. — Група „Схід“, Ардаль ап Даги, — легенько усміхнулася Кантарелла. — Група „Верден“ — Йоахім де Ветт. — Цікаво, — сказала Ассіре. — Двоє князів, ображені викресленням їхніх дочок зі шлюбних планів Емгира. Наш імператор або надто наївний, або надто спритний» — ВЛ). А це запроваджує один важливий принцип, дякуючи якому будь-яка армія перетворюється на силу, набагато небезпечнішу для супротивника: військова ієрархія стає куди важливішою за походження офіцера (а це — можливості для так званих «соціальних ліфтів» — того, що дозволяє людині поліпшувати своє суспільне становище; це — усвідомлення важливості дисципліни, бо дисциплінований солдат таки носить, за старим військовим прислів’ям, маршальський жезл у ранці; нарешті, це можливість зовсім нових соціальних ролей, які присвоюють військові).
Читать дальше