Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Томас закотив очі.

— Вона не моя дівчина, гнилоголовий!

— Ого! — вигукнув Чак. — Та ти вже почав лаятися, як Альбі! — він силкувався вдати, ніби останні події його анітрохи не злякали, та його видавали очі. — А як серйозно, то нехай вам щастить.

— Дякую, і як ми обійдемося без твоїх напучувань, — гмикнув Мінхо. — Ще побачимося, шлапак.

— Атож, побачимося, — пробурмотів Чак і пішов геть.

Томасові раптом стало тужно: можливо, він більше ніколи не побачить ні Чака, ні Терези, ні решти. Піддавшись раптовому пориву, він гукнув:

— Пам’ятай, щó я тобі обіцяв! Я поверну тебе додому!

Чак обернувся і схвально підніс угору великий палець а на очах у нього заблищали сльози.

У відповідь Томас підніс догори відразу два великих пальці, після чого вони з Мінхо завдали наплічники на спини й увійшли в Лабіринт.

Томас із Мінхо не зупинялися, аж поки не здолали половини відстані до останнього глухого кута у восьмому секторі. Сьогодні просувалися значно швидше — тільки тепер, коли сонце зникло, Томас уповні оцінив користь наручного годинника. Нічого в коридорах не змінилося. Оскільки відпала необхідність робити позначки в блокноті, єдине, що від хлопців вимагалося, — просто оббігти всі коридори і повернутися назад, дорогою видивляючись щось незвичайне — будь-що. Мінхо дозволив зробити двадцятихвилинний привал, після чого хлопці продовжили шлях.

Бігли вони мовчки. Мінхо вчив, що розмови на бігу — марна втрата енергії, тому Томас зосередився на тому, щоб тримати темп і дихати рівно і спокійно. Вдих, видих, вдих, видих. Так, наодинці зі своїми думками, хлопці заглиблювалися в Лабіринт під тупіт власних черевиків, що барабанили по кам’яній долівці.

На третій годині Томас із подивом почув у голові Терезин голос, хоча сама вона перебувала далеко в Глейді.

«У нас прогрес — розшифрували ще слово. Але поки що нічого не зрозуміло».

Першим поривом Томаса було ігнорувати голос — надто вже не хотілося визнавати, що хтось може ось так просто влазити у його свідомість і порушувати особистий простір. Та пересилило бажання поговорити з дівчиною.

«Ти мене чуєш? — запитав він, подумки малюючи у свідомості слова і намагаючись надіслати їх їй у невідомий йому самому спосіб. Томас сконцентрувався і повторив питання: — Ти мене чуєш?»

«Так! — відповіла вона . — Вдруге прозвучало дуже чітко».

Хлопець був вражений. Вражений настільки, що мало не став як стій. Спрацювало!

«Як ти гадаєш, звідки в нас такі здібності?» — звернувся він до Терези.

Розумове напруження від уявного спілкування з нею викликало фізичний дискомфорт — у Томаса вже голова починала боліти.

«Може, ми кохалися» — послала відповідь Тереза.

Томас перечепився і гепнувся на землю. Зніяковіло посміхнувшись Мінхо, який, не зменшуючи темпу, обернувся подивитися, що сталося, Томас скочив на ноги і побіг наздоганяти його. «Що?» — запитав він нарешті.

Томас відчув дівочий сміх — це була наче яскрава акварель у голові.

«Все це так дивно! — сказала Тереза. — Ти наче чужий, а наче й не чужий».

Хлопця раптом немов обдало приємною прохолодою, хоч він добряче таки пітнів.

«Шкода тебе розчаровувати, та ми справді чужі. Ми ж тільки познайомилися».

«Не верзи дурниць, Томе. Я впевнена, що нам змінили мізки і наділили здатністю спілкуватися телепатично. Ще до того, як ми потрапили сюди. З цього я роблю висновок, що раніше ми були знайомі».

Томас і сам про це вже думав. Поміркувавши, він вирішив, що, мабуть, вона має рацію. Принаймні хлопець сподівався на це — Тереза починала йому подобатися.

«Змінили мізки? — перепитав він. — Як?»

«Не знаю. Це один з тих спогадів, за які я ніяк не можу вхопитися. Але мені здасться, що ми виконували якесь важливе завдання».

Томас знову замислився над підсвідомим відчуттям близькості з Терезою, щойно вона з’явилася в Глейді. Він вирішив копнути глибше і подивитися, що вона відповість.

«Це ти про що?»

«Коли б знаття… Я просто висловлюю тобі думки, сподіваючись, що в тебе щось раптом спливе в памяті».

Томасу згадалося те, що говорили про нього Галлі, Бен і Альбі, — згадалися їхні підозри з приводу того, що він по той бік і що йому не можна довіряти… Та ще й Тереза від початку заявила, що саме він і вона якимось чином винні в тому, що глейдери опинилися тут.

«Код заховали в Лабіринт не просто так, — додала дівчина. — І не просто так я написала у себе на руці — „БЕЗУМ — це добре"».