Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

«А може, це й не означає нічого, — відповів він. — Можливо, ми знайдемо вихід. Хто його зна?»

На якусь мить Томас заплющив очі, не припиняючи бігти, і постарався сконцентруватися. Щоразу як вони розмовляли подумки, в грудях немов надувався повітрям якийсь міхур, що дратувало і приводило в захват водночас. Коли ж раптом він усвідомив, що Тереза може прочитати його думки, навіть якщо він не зосереджуватиметься на телепатії, він різко розплющив очі.

Томас зачекав на її реакцію, але Тереза мовчала.

«Ти ще на зв'язку?» — покликав він.

«Так, але від спілкування подумки у мене починає боліти голова».

Почувши, що телепатичні розмови викликають дискомфорт не лишень у нього, Томас заспокоївся.

«І в мене голова розболілася».

«Гаразд, — відповіла вона. — Тоді до зустрічі».

«Ні, стривай!» — Томасові не хотілося переривати розмову, адже за розмовою чудово можна було згаяти час. Йому навіть якось легше біглося.

«Бувай, Томе. Як ми щось розшифруємо, я дамся чути».

«Терезо, а що ти думаєш про те, що написала на своїй руці?»

Минуло кілька секунд. Відповіді не було.

«Терезо!»

Вона відімкнулася. Томас відчув, як міхур з повітрям у грудях наче луснув, випускаючи в тіло отруту. Томаса раптом занудило, а думка про те, що доведеться пробігати решту дня, непокоїла.

Хлопцеві так і кортіло розповісти Мінхо про те, що вони з Терезою спілкуються подумки, поділитися таємницею, поки від цього не вибухнув мозок. Та він не наважився. У їхньому житті не бракувало чудасій, тож наразі зізнаватися в телепатичних здібностях здавалося не надто розважливо.

Томас опустив голову і зробив глибокий повільний вдих. Він вирішив мовчати і просто бігти.

Після двох привалів, коли хлопці опинилися в довгому коридорі, що закінчується глухим кутом, Мінхо перейшов на крок. Дійшовши до кінця коридору, він зупинився і сів біля підніжжя височенної неприступної стіни; у цьому місці її так густо заплів плющ, що крізь зарості не можна було розгледіти жодного кам’яного блоку, і складалося враження, ніби бігуни опинилися всередині живоплоту.

Томас сів поруч, і обидва жадібно накинулися на обід з бутербродів і фруктів, нарізаних скибочками.

— От і все, — сказав Мінхо, проковтнувши останній шматок бутерброда. — Оббігли весь сектор. І сюрприз — ніякого виходу!

Томас і так усе розумів, та коли почув це від свого товариша, у нього серце тенькнуло. Він доїв — Мінхо теж більше не промовив жодного слова — і приготувався ретельно обстежувати глухий кут. Спробувати знайти невідомо що…

Декілька годин вони з Мінхо повзали по землі, обмацували мури і видиралися на них по лозах плюща. Не знайшли нічого, і Томас уже почав впадати у відчай. Єдиною зачіпкою тут була одна з тих дивних табличок з написом «Безпрецедентний ЕКСПЕРИМЕНТ: ЗОНА УРАЖЕННЯ МОЗКУ», на яку Мінхо навіть уваги не звернув.

Перекусивши, хлопці продовжили пошуки, знову нічого не виявили, і Томас був готовий визнати очевидне — шукати тут нема чого. А як прийшов час Брамі зачинятися, він став дослухатися, чи не наближаються грівери. Вони ввижалися йому на кожному кроці. Томас із Мінхо стиснули в руках ножі. Але почвари не траплялися їм на очі майже до опівночі.

Першого грівера зауважив Мінхо; чудовисько зникло за рогом попереду і більше не показувалося. За півгодини Томас помітив ще одного, який так само зник за рогом. Ще за годину третій грівер проповз повз хлопців, брязкаючи залізом по камінню, але навіть не уповільнив ходи. Від страху Томас мало не зомлів.

Вони з Мінхо пішли далі.

— Граються з нами, — невдовзі промовив Мінхо.

Томас зловив себе на думці, що давно вже не зважає на мури і просто понуро дибає в напрямку Глейду. Судячи з обличчя Мінхо, той почувався так само.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Томас.

Наглядач зітхнув.

— Мені здається, Творці дають нам зрозуміти, що виходу немає. Стіни — й ті вже не рухаються. Нас наче помістили в якусь дурну гру, і тепер час її закінчувати. Напевно, вони хочуть, щоб ми повернулися і розповіли про це решті. Закладаюся, що заки ми повернемося в Глейд, грівер злапає ще одного глейдера, як і минулої ночі. Вочевидь, Галлі мав рацію: отак нас і вбиватимуть.

Томас не відповів — він відчував, що Мінхо каже правду. Здиміли рештки надії, яку він плекав до вилазки.

— Повертаймося додому, — пригнічено мовив наглядач.

Томасові страшенно не хотілося визнавати поразку, та він кивнув на знак згоди. Залишалося тільки сподіватися на код, і він вирішив зосередитися на ньому.