Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

До самого Глейду Томас із Мінхо йшли мовчки. Більше на їхньому шляху не трапився жоден грівер.

Томасів годинник показував пізній ранок, коли вони з Мінхо зайшли у Глейд крізь Західну Браму. Томас так зморився, що готовий був упасти на місці й заснути. Хлопці пробули в Лабіринті близько доби.

На диво, попри тьмяне світло й руйнування звичного світу, глейдери жили звичним життям: працювали на городі, в садку, прибирали. Невдовзі дехто з хлопців помітив бігунів. Ньютові доповіли про їхнє прибуття, і він притьмом помчав до них назустріч.

— Ви повернулися перші, — мовив він, наблизившись. — Що сталося? — запитав він з якимось дитячим виразом надії в очах, аж у Томаса почало краятися серце: Ньют, вочевидь, був упевнений, що бігуни натрапили на щось важливе. — Скажіть, що у вас добрі новини.

Мінхо порожнім поглядом витріщався у сіру далечінь.

— Нічого, — відповів він. — Лабіринт — це просто великий клятий жарт.

— Що він верзе? — Ньют розгублено подивився на Томаса.

— Він просто засмучений, — промовив хлопець, мляво стенувши плечима. — Ми не виявили ніяких змін. Мури не рухалися, тож і виходи не повідчинялися. Взагалі нічого. Грівери приходили вночі?

Ньют спохмурнів. Трохи помовчавши, він кивнув.

— Так. Забрали Адама.

Томас не знав цього хлопця, та йому стало соромно, що він не відчув жалю до хлопця.

«І знову тільки одна людина, — подумав він. — Галлі таки мав рацію».

Ньют збирався ще щось додати, аж Мінхо раптом вибухнув, і Томас від несподіванки здригнувся.

— Мене вже нудить від усього цього! — наглядач плюнув на стіну, на шиї у нього набрякли вени. — Нудить! Дістало! Дістало! — він зірвав зі спини наплічник і жбурнув на землю. — Немає виходу, не було і ніколи не буде! Нам усім гниляк.

Томас, у якого від хвилювання пересохло в роті, спостерігав, як Мінхо, іще раз плюнувши, побрів до Домівки. Якщо вже сам Мінхо здався, то всі вони і справді в біді.

Ньют мовчки подався геть. А Томас лишився стояти, задивившись у нікуди. Відчай завис у повітрі, густий і ядучий, як дим з Картосховища.

Решта бігунів повернулися впродовж години і, наскільки Томас міг судити з їхніх розмов, також не виявили в Лабіринті нічого примітного. Хай куди Томас дивився, він скрізь бачив похмурі обличчя глейдерів, більшість із яких навіть покинули свої повсякденні обов’язки.

Томас розумів, що тепер лишається сподіватися тільки на зашифрований у Лабіринті код. За ним точно щось приховується. Якийсь час хлопець безцільно тинявся Глейдом, підслуховуючи розмови інших бігунів, аж нарешті вийшов із задуми.

«Терезо, — подумки покликав він дівчину, заплющивши очі, наче це могло допомогти. — Ти де? Вам вдалося щось іще розшифрувати?»

Вона довго не озивалася, і Томас уже зневірився, вирішивши, що вона його не чує.

«Га? Томе, ти щось казав?»

«Так, — відповів хлопець у захваті від того, що знову вдалося встановити зв’язок. — Як мене чуєш? Чи правильно я все роблю?»

«Часом нерозбірливо, та загалом усе працює. Незвично, еге ж?»

Трохи поміркувавши, Томас вирішив, що вже звикає.

«Насправді все не так уже й погано. А ви ще в підвалі? Я бачив Ньюта, але він швидко зник».

«Так, ми всі тут. Ньют підключив до роботи ще трьох глейдерів. Здається, ми цілком розшифрували код».

Серце у Томаса підстрибнуло аж до горлянки. «Серйозно?»

«Спускайся сюди».

«Біжу». Він уже прямував до Домівки, а втому наче рукою зняло.

Його впустив Ньют.

— Мінхо так і не з’явився, — пояснив він, коли вони спускалися сходами в підвал. — Часом йому геть дах зриває.

Томас дуже здивувався, що Мінхо впадає у розпач тоді, як у запасі у них залишається код. Вирішивши не думати про це, він увійшов до кімнати. Кілька незнайомих глейдерів з запалими від утоми очима оточили стіл. По всьому підвалу були розкидані купи карт, вони лежали навіть на долівці. Кімната виглядала так, наче по ній пролетіло торнадо.

Тереза, притулившись до стелажа, стояла біля стіни з аркушем паперу. Коли Томас увійшов, вона швидко зиркнула на нього і знову втупилася в аркуш. Спершу хлопець трохи засмутився — він сподівався, що вона зрадіє його появі, — та одразу ж зрозумів, як це безглуздо. Терезу поглинув процес розшифрування коду.

«Тобі варто на це подивитися», — подумки промовила Тереза, в той час як Ньют відпустив помічників, і вони голосно затупали по дерев’яних сходах: двоє на ходу буркнули щось у тому сенсі, що марна їхня робота.