Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Щойно він опинився поза зоною досяжності кінцівок гріверів, ті одразу відступили і зникли в Лабіринті. Завиваючи від болю, Томас упав долі.

Вже за мить до нього підбіг Ньют, а за ним Чак, Тереза і ще кілька людей. Ньют схопив Томаса під пахви і підняв.

— Хапайте за ноги! — скомандував він.

Томасу здавалося, ніби світ крутонувся; у голові пливло, його нудило. Хтось — він не зміг зрозуміти хто — кинувся виконувати Ньютів наказ. Томаса пронесли через майдан, втягли у Домівку, потім через понівечений коридор віднесли в якусь кімнату і поклали на ліжко. Світ довкола вже не просто обертався, а став розвалюватися.

— Ти що в біса накоїв? — заволав Ньют йому в обличчя. — Як можна бути таким бовдуром?!

Томас повинен був усе пояснити, перш ніж провалиться в небуття.

— Ні… Ньюте… ти не розумієш…

— Стули пельку! — наказав Ньют. — Не марнуй сил.

Томас відчув, як хтось обмацує його руки і ноги, здирає з нього одяг, намагаючись зрозуміти, наскільки серйозно він постраждав. Почувся голос Чака, і Томас полегшено зрозумів, що з його другом усе гаразд. Потім медчук сказав щось про кількадесят уколів на тілі.

Тереза стояла у нього в ногах, рукою стискаючи його праву щиколотку.

«Навіщо, Томе? Навіщо ти це зробив?»

«Тому що…» В нього забракло сили на спілкування.

Ньют крикнув, щоб принесли сироватку, і раптом Томас відчув укол у руку. З цього місця по всьому тілу поширилося тепло — заспокійливе, воно пригасило біль. Але Томасу і далі здавалося, ніби світ розвалюється, і він зрозумів, що невдовзі знепритомніє.

Кімната оберталася дедалі швидше, кольори зливалися. Томас зібрався на силі й, поки темрява не поглинула його остаточно, сказав одну-єдину річ.

— Не хвилюйтеся, — шепнув він, сподіваючись, що його почують. — Я зробив це навмисно…

Поринаючи в Переміну, Томас геть втратив відчуття часу.

Все почалося, як і першого дня у Ящику, — темрява й холод. Та цього разу Томас не відчував ані ніг, ані тіла. Він ніби плив у порожнечі, витріщаючись у чорну безодню. Томас нічого не бачив, нічого не чув, не вловлював жодних запахів. Його ніби позбавили п’ятьох головних чуттів, залишивши у вакуумі.

А час тягнувся. І тягнувся. Страх змінився цікавістю, а цікавість — нудьгою.

Нарешті, після нескінченного очікування, щось почало змінюватися.

Ніби повіяв легкий вітерець — він відчувався не тілом, а вухом. Потім десь далеко-далеко Томас побачив білуватий туман — це дим вирував, мов нескінченне торнадо, в якому не видно ні верху, ні низу. І тут Томас відчув порив вітру, що затягував у циклон: він вдарявся у спину, сіпаючи одяг і волосся, мов подерті прапори на щоглах у шторм.

Стовп густого туману спершу сунув на нього — чи, може, сам Томас плив у його напрямку, — спершу повільно, а потім з дедалі загрозливішою швидкістю. Там, де всього кілька секунд тому Томас бачив виразні контури тунелю, тепер простягалася безмежна біла гладінь.

І ось вона його поглинула; Томас відчув, як імла огорнула мозок, і голову затопили спогади з минулого.

І все решта перетворилося на біль.

— Томасе.

Голос був далекий і мелодійний, як відлуння в довгому тунелі.

— Томасе, ти мене чуєш?

Відповідати не хотілося. Розум вимкнувся, не в змозі витерпіти біль, і тепер Томас боявся, що як дозволить собі отямитися, все повториться. Він побачив світло крізь повіки, та не міг розплющити очей і лежав нерухомо.

— Це Чак. Як ти? Будь ласка, тільки не помирай, чувак.

І тут Томас усе згадав: Глейд, гріверів, жалючу голку, Переміну. Спогади . Лабіринт не має розгадки! Вихід геть неочікуваний. Томаса просто причавив відчай.

Зі стогоном він зусиллям волі змусив себе розплющити повіки і побачив над собою кругле обличчя Чака, який злякано спостерігав за ним. Утім, невдовзі очі хлопчика засвітилися радістю, і він широко всміхнувся. Попри все, попри весь жах навколо, Чак усміхався.

— Він отямився! — загукав хлопчик, ні до кого конкретно не звертаючись. — Томас отямився!

Дзвінкий хлоп’ячий крик змусив Томаса здригнутися; він знову заплющив очі.

— Чаку, тобі обов’язково волати? Мені й так кепсько.

— Вибач. Я правда дуже радий, що ти вижив. Подякуй, що я тебе не розцілував від щастя.

— Ліпше не треба, Чаку, — Томас знову розплющив очі та спробував сісти, витягнувши ноги на ліжку і впираючись у стіну. Боліли всі суглоби і м’язи. — Як довго це тривало? — запитав він.