Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Ньют збентежено нахмурив чоло.

— Що ти маєш на увазі? Ти знаєш вихід?

— Так. Скликай Збори. Негайно.

За годину Томас, як і кілька тижнів тому, постав перед Зборами наглядачів. Терезу на засідання не пустили, чим викликали невдоволення в них обох. На відміну від Ньюта і Мінхо, решта присутніх досі мали щодо дівчини сумніви.

— Гаразд, зелений, — сказав Альбі зі свого місця в центрі півкола зі стільців, два з яких залишалися незайнятими — прикре нагадування про те, що Зарта й Галлі схопили грівери. Ватажок глейдерів сидів поруч із Ньютом і, здається, цілком очуняв після недавнього нападу. — Постарайся не ходити околяса. Починай.

Томас, який після Переміни досі почувався як варений, трохи помовчав, збираючись на думці. Йому належало багато чого розповісти, і він хотів упевнитися, що це не прозвучить як цілковите безглуздя.

— Це довга історія, — почав він. — Довга історія, всього не розповідатиму, постараюся передати саму суть. Коли я переживав Переміну, в пам’яті зринали картинки — сотні картинок, — наче мені один по одному показували слайди. Я багато з них запам’ятав, але про все розповідати сенсу немає. Частину образів я забув майже відразу, деякі починають стиратися з пам’яті тільки зараз, — він зробив паузу, знову добираючи слова. — Але згадав я достатньо. Творці нас тестують. Лабіринт узагалі не має розгадки, і не задумувався він так. Все це просто випробування. Потрібні переможці — виживанці — для якихось важливих задач… — він не договорив, сумніваючись, що логічно викладає думки.

— Що? — вигукнув Ньют.

— Гаразд, починаю спочатку, — промовив Томас, потираючи очі. — Всіх нас добирали для випробувань ще змалечку. Не пам’ятаю, як і навіщо. У пам’яті залишилися уривки спогадів і відчуття, ніби сталося щось погане і світ змінився. Що саме сталося — не знаю. Творці нас викрали, і щось мені підказує, що їх щодо цього зовсім не мучать докори сумління. В якийсь спосіб вони вирахували, що інтелект у нас вищий за середній, саме тому нас і обрали. Всі відомості дуже уривчасті, тож не можу розповісти подробиць, та це й не суттєво. Своєї родини я не пам’ятаю, як і її подальшої долі. Знаю тільки, що потому як нас викрали, наступні кілька років ми проходили навчання в спеціальних школах і жили нормальним життям аж доти, доки Творці нарешті не змогли профінансувати будівництво Лабіринту. Всі наші імена — всього лише дурні прізвиська, які походять від відомих імен. Альбі — від Альберта Ейнштейна, Ньют — від Ісаака Ньютона. А мене назвали Томасом на честь Едисона.

Альбі мав такий вигляд, ніби йому дали ляпас.

— Наші імена… навіть не наші справжні імена?

Томас похитав головою.

— З того, що я згадав, ризикну зробити висновок, що ми можемо взагалі ніколи не довідатися справжніх імен.

— Хочеш сказати, ми всі кляті сироти, виховані вченими? — здивувався Казан.

— Так, — відповів Томас, сподіваючись, що вираз його обличчя не виказує приреченості, яку він зараз відчуває. — Імовірно, ми дуже кмітливі, тому вони стежать за кожним нашим кроком і аналізують поведінку. Дивляться, хто здасться, а хто ні. І взагалі, хто виживе. Не дивно, що весь Лабіринт напханий жуками-жалюками. Ба більше, декому з нас дещо… змінили в мізках.

— У цей дрист я вірю приблизно так само, як у те, що харчі в Казана корисні для здоров’я, — пробурчав Вінстон. Вигляд він мав стомлений і байдужий.

— З якого дива мені брехати? — запитав Томас, підвищуючи голос. Адже він навмисне поліз під шпичаки гріверів, щоб усе це згадати! — Яке ж тоді твоє пояснення? Що ми всі опинилися на іншій планеті?

— Давай далі, — сказав Альбі. — Хоча я й не розумію, чому інші вжалені не згадували нічого такого. От, скажімо, я пережив Переміну, але бачив тільки… — він швидко обернувся до наглядачів, ніби бовкнув зайвого. — Нічого я не дізнався.

— За хвилину я поясню, чому згадав набагато більше за інших, — відповів Томас, з жахом думаючи, що почнеться, коли він перейде до цієї частини розповіді. — Мені продовжувати чи не варто?

— Говори, — кинув Ньют.

Томас набрав у легені побільше повітря, наче перед забігом.

— Гаразд, якимось чином нам стерли пам’ять — не тільки дитячі спогади, а будь-які, бодай якось пов’язані з Лабіринтом. Потім запхнули в Ящик і послали сюди. Спершу відіслали великий гурт дітей, а потім впродовж двох років щомісяця підсилали по одному новачку.

— Але навіщо? — запитав Ньют. — Який у цьому клятий сенс?