Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Томас глибоко зітхнув і промовив:

— Ми з Терезою допомагали проектувати Лабіринт. Допомагали це все розробляти.

Ніхто не відповідав — усі були приголомшені. Знову в Томаса втупилися порожні обличчя. Томас вирішив: його або не зрозуміли, або не повірили йому.

— І як накажеш це розуміти? — нарешті вичавив Ньют. — Та тобі шістнадцять років! Як ти міг створити Лабіринт?

Томас і сам би в таке не повірив, проте не сумнівався, що спогади справжні, хоч і здавалися геть божевільними. Він знав це напевно.

— Просто ми… розумні. І я підозрюю, що це одна зі Змінних. Але набагато важливіше те, що ми з Терезою володіємо… даром, який зробив нас вельми цінними для Творців під час проектування і будівництва цього місця… — він замовк, думаючи, як безглуздо, напевно, звучить його промова.

— Говори! — вигукнув Ньют. — Викладай усе!

— Ми — телепати! Ми розмовляємо подумки!

Сказавши це вголос, Томас майже засоромився, наче він зізнався у крадіжці.

Ньют здивовано закліпав очима; хтось закашлявся.

— Послухайте мене, — вів далі Томас, кваплячись усе пояснити. — Нас змусили допомагати! Не знаю, як і чому, але це щира правда, — він помовчав. — Можливо, Творці хотіли перевірити, чи здатні ми заслужити вашу довіру попри те, що є невід'ємною частиною проекту. Можливо, вони з самого початку планували, що саме ми підкажемо шлях до виходу. Так чи так, а ми виявили код у ваших картах, і прийшов час його використати.

Томас роззирнувся — і, на диво, ніхто не був розгніваний. Одні сиділи спокійно, інші хитали головами чи то від недовіри, чи то від подиву. Лише Мінхо з незрозумілої причини посміхався.

— Це правда. Мені дуже шкода, — знову заговорив Томас. — Але можу сказати наступне: я з вами в одному човні. Нас із Терезою закинули сюди нарівні з іншими, тому і ми не застраховані від загибелі. Творці надивилися досхочу, і тепер настав час фінального випробування. Мені було потрібно пройти через Переміну, щоб знайти останні шматочки пазлу. Хай там як, а я хотів, щоб ви знали правду, знали, що у нас є шанс вибратися звідси.

Ньют, втупившись у підлогу, закивав, потім підвів голову і обвів поглядом інших наглядачів.

— Творці… Не Тереза і не Томмі, а Творці у всьому винні. І виродки ще дуже про це пошкодують.

— Нехай, — відгукнувся Мінхо. — Хіба не байдуже тепер, чиїх це рук справа? Ліпше кажи, як вибиратися.

У Томаса ніби грудка в горлі застрягла. Несподівано він відчув таке полегшення, що не міг жодного слова з себе вичавити. Він був певен, що після зізнання його замучать, а то й зовсім скинуть зі Стрімчака. Отож розповісти останнє стало легко.

— Є комп’ютер. Він розташований там, де ми ніколи не шукали. Треба набрати код, що відкриє вихід з Лабіринту і водночас відімкне гріверів, щоб вони не пішли за нами. Правда, до того моменту ще треба дожити.

— Там, де ми ніколи не шукали? — вигукнув Альбі. — І що ж, по-твоєму, ми робили два роки?

— Можете мені повірити, в цьому місці ви точно не шукали.

— Ну, і де воно? — підвівся Мінхо.

— Це майже самогубство, — ухильно відповів Томас. — Щойно ми вийдемо, на нас одразу ж спустять гріверів. Усіх одразу. Таке от фінальне випробування.

Він хотів упевнитися, що всі зрозуміли, наскільки високі ставки. Що шанси на виживання примарні.

— Де це? — запитав Ньют, гойднувшись на стільці вперед.

— За Стрімчаком, — відповів Томас. — Ми повинні пройти через гріверову нору.

Альбі скочив на ноги так різко, що перекинув стілець. Налиті кров’ю очі вирізнялися на тлі білої пов’язки на лобі. Він ступив кілька кроків до Томаса, так наче от-от накинеться, але зупинився.

— Ти просто гнилий ідіот, — сказав він, спопеляючи Томаса поглядом. — Або зрадник. Як ми можемо тобі довіряти, якщо ти допомагав проектувати Лабіринт і кинути нас сюди?! Ми не можемо з одним грівером впоратися на своїй території, а ти пропонуєш поткнутися до самісінького їхнього лігва? Що ти замислив?

Томас розлютився.

— Що я замислив? Нічого! Який мені сенс вигадувати?

Було видно, як в Альбі напружилися руки; він стиснув кулаки.

— А такий, що з твоєю появою нас почали вбивати! З якого дива нам тобі довіряти?

Томас недовірливо втупився в нього.

— Альбі, у тебе що — проблеми з оперативною пам’яттю? Я ризикував життям, щоб урятувати тебе в Лабіринті — якби не я, ти б давно помер!

— А може, це тільки прийом, щоб втертися в довіру! Коли ти співпрацюєш з виродками, які нас сюди послали, то міг і не хвилюватися щодо гріверів, — може, то все була вистава.