Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

— Ви як собі знаєте, а я стрибну в нору або ж загину дорогою до неї. Здається, Мінхо теж готовий ризикнути. Певний, що й Тереза приєднається. Як нам вдасться стримати атаку гріверів доти, доки хтось устигне набрати код і вимкнути їх, ми зможемо пройти крізь двері, що ними вони користуються. На цьому завершаться тести, і в нас з’явиться можливість зустрітися з Творцями.

— І ти вважаєш, — криво посміхнувся Ньют, — що ми зможемо відбиватися від гріверів? Навіть якщо не загинемо, нас покусають з ніг до голови. Можливо, почвари вже чатуватимуть, щойно ми наблизимося до Стрімчака. В Лабіринті повнісінько жуків-жалюків, тому Творці відразу здогадаються, куди ми прямуємо.

Томас розумів, що вже час розповісти їм ключову частину плану, хоч і страшенно цього боявся.

— Мені здається, грівери нас більше не жалитимуть. Переміна — одна зі змінних, що діє, тільки поки ми живемо тут. Там усе буде по-іншому. Плюс, є один момент, який може виявитися нам на користь.

— Та невже? — глузливо зронив Ньют. — Чекаю не дочекаюся дізнатися, що це.

— Якщо ми всі загинемо, Творцям від нас не буде жодного зиску. Тому можна сподіватися, що вижити можливо, хоч і важко. Тепер ми можемо напевно сказати, що грівери запрограмовані вбивати тільки одного з нас на добу. Тому одна людина заздалегідь може пожертвувати собою, щоб урятувати тих, хто вирушить до Нори. Мені здається, саме так усе й було задумано.

В кімнаті запанувала тиша, аж поки, нарешті, гучно не розсміявся наглядач Різниці.

— Перепрошую, — вигукнув Вінстон. — Отже, ти пропонуєш кинути якогось небораку вовкам, щоб відчепилася вся зграя? Це і є твоя геніальна пропозиція?

Звісно, звучить жахливо, однак Томасу спала на думку нова ідея.

— Так, Вінстоне, радий, що ти уважно слухаєш мене, — він проігнорував гнівний погляд, кинутий на нього. — І так очевидно, кому судилося стати тим неборакою.

— Справді? — поцікавився Вінстон. — Кому ж?

Томас схрестив на грудях руки.

— Мені.

І знов у кімнаті здійнявся ґвалт. Ньют спокійно підвівся, підійшов до Томаса і, схопивши за руку, потягнув до дверей.

— Забирайся. Вже.

Томас був приголомшений.

— Забиратися? Чому?

— Певен, ти вже досить наговорив, як на одне засідання. Тепер ми все обговоримо і вирішимо, що робити. Без тебе, — вони підійшли до дверей, і Ньют легенько виштовхнув Томаса в коридор. — Чекай на мене коло Ящика. Як звільнюся, поговоримо віч-на-віч.

Не встиг він відвернутися, як Томас його затримав:

— Ти мусиш мені вірити, Ньюте. Це єдиний шлях до свободи. Присягаюся, у нас усе вийде! Ми для цього відібрані.

Ньют нахилився й обурено засичав Томасові просто в обличчя:

— Еге ж, мені особливо сподобалася та частина плану, де ти маєш накласти на себе руки.

— Я без вагань піду на це, — сказав Томас переконано, адже почувався винним. Винним за те, що якимось чином допомагав проектувати Лабіринт. Утім, глибоко в душі він сподівався, що зможе відбивати атаки гріверів доти, доки хтось устигне набрати код і вимкнути чудовиськ, і його не встигнуть вбити. Сподівався побачити заповітний вихід.

— Та невже? — роздратовано мовив Ньют. — Ну просто Шляхетний Лицар.

— У мене чимало й особистих мотивів. Я ж таки трохи винен, що всі ми тут, — Томас замовк і зітхнув, збираючись на думці. — Словом, рішення остаточне, тож ліпше не змарнуйте мого життя.

Ньют насупився, а тоді в його очах з’явилося співчуття.

— Якщо ти і справді допомагав проектувати Лабіринт, Томмі, то в цьому немає твоєї провини. Ти всього лише хлопчик і не можеш опиратися, коли тебе змушують.

Але Томас для себе вирішив, що ніхто на нього не вплине, навіть Ньют. Він справді вважав, що несе частину відповідальності, і що довше він про це думав, то гіршими ставали докори сумління.

— Я просто… відчуваю, що повинен урятувати інших. Спокутувати провину.

Ньют відступив, повільно похитавши головою.

— Знаєш, що найкумедніше, Томмі?

— Що? — насторожився Томас.

— Я тобі вірю. По очах бачу, що ти не брешеш. А зараз скажу таке, у що сам у житті б не повірив, — він помовчав, — Я повернуся на засідання і спробую переконати шлапаків зробити так, як ти сказав: стрибнути в гріверову нору. Краще вже відкрито прийняти бій, ніж сидіти тут і чекати, поки нас усіх переб’ють по одному, — він підніс угору палець. — Але послухай: я більше не хочу чути від тебе про самопожертву і весь цей геройський дрист. Якщо ми вирішимо прориватися, то всі разом. Чуєш мене?