Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Мінхо з гуртом бігунів, озброївшись камінням і сплетеними з плюща мотузками, вирушив до Стрімчака, щоб востаннє перевірити невидиму гріверову нору. Залишалося тільки сподіватися, що почвари не порушать свого звичного розпорядку і не вилізуть серед білого дня. Томас був подумав, що може сам збігати до Стрімчака, стрибнути в нору і швидко набрати код, але побоявся небезпеки, що чигала на нього по той бік. Ньют має рацію: ліпше зачекати до ночі та сподіватися, що більшість гріверів розповзуться по Лабіринту і в норі їх не буде.

Мінхо повернувся цілий і неушкоджений, і, як Томасові здалося, сповнений впевненості, що вони мають справу з реальним виходом. Або входом: то вже з якого боку на нього подивитися.

Томас допоміг Мінхо роздати глейдерам зброю: хлопці постаралися змайструвати і дещо новеньке, щоб підготуватися до сутички з гріверами. Деякі дерев’яні кілки з загостреними вістрями перетворили на списи, решту пообмотували колючим дротом; ножі як слід нагострили і прикрутили до грубих палиць з нарубаних у лісі гілок; бите скло поприклеювали скотчем до лопат. Глейдери враз стали армією. На Томасову думку, доволі жалюгідною і погано підготовленою, але все-таки армією.

По завершенні роботи вони з Терезою усамітнилися в секретному місці в Могильнику, щоб остаточно визначитися, що робити по той бік гріверової нори і як ввести код у комп’ютер.

— Доведеться це зробити нам, — сказав Томас. Вони стояли, притулившись спинами до шорстких стовбурів дерев; зелене листя вже сіріло від браку штучного освітлення. — Якщо ми розділимося, то однак зможемо підтримувати зв’язок і допомагати одне одному.

Тереза обдирала кору з підібраної гілки.

— І все-таки комусь доведеться нас підстрахувати — про всяк випадок.

— Певно, що так. Мінхо і Ньют знають код, тому скажемо їм, щоб вони були готові його набрати, якщо ми… ну, ти розумієш…

Томасу не хотілося думати про погане.

— Виходить, що запасного плану ми не маємо, — позіхнула Тереза, наче життя було цілком звичайне.

— Все доволі просто: відбиваємося від гріверів, вводимо код і виходимо у відчинені двері. А потім поквитаємося з Творцями — чого б то не коштувало.

— Шість слів у коді й до біса гріверів, — Тереза переламала гілку навпіл. — Як гадаєш, як розшифровується «БЕЗУМ»?

Томасові мов під дих врізали. Чомусь тільки тепер, коли він почув слово від стороннього, в мозку ніби щось клацнуло. Він раптом зрозумів сенс, щиро дивуючись, чому досі не розгледів очевидного.

— Пам’ятаєш, я розповідав тобі про табличку в Лабіринті? Металева, з викарбуваними словами? — від хвилювання в хлопця шалено закалатало серце.

Тереза спантеличено наморщила чоло, та вже за мить в її очах зблиснуло розуміння.

— Точно! «Безпрецедентний експеримент: зона ураження мозку». БЕЗУМ. «БЕЗУМ — це добре», — ось що я написала на своїй руці! Цікаво, що це все-таки означає?

— Ніяк не збагну. А тому боюся: все, що ми збираємося зробити, в результаті виявиться грандіозною дурістю. І може перетворитися на криваву різанину.

— Всі чудово розуміють, на що йдуть, — Тереза взяла його за руку. — Нам нема чого втрачати, пам’ятаєш?

Томас пам’ятав, але чомусь слова дівчини не справили належного ефекту — дуже вже мало в них було надії.

— Нема чого втрачати, — повторив він.

Саме перед тим, коли раніше зачинялася Брама, Казан подав вечерю, яка мала підтримати їхні сили на всю ніч. Напружена атмосфера, що панувала за столами, здавалося, була наскрізь пронизана відчуттям приреченості та тривоги. Томас сидів поруч із Чаком, який байдуже копирсався в тарілці.

— Отже… Томасе, — заговорив хлопчик з повним ротом картопляного пюре, — а мене на честь кого назвали?

Томас лише похитав головою — вони за крок від здійснення чи не найнебезпечнішого вчинку в житті, а Чак запитує, звідки в нього таке ім’я.

— Не знаю. Може, на честь Дарвіна? Це той чувак, який дотумкав до теорії еволюції.

— Закладаюся, що чуваком його ще ніхто не називав, — Чак знову набив рота — здається, вважаючи, що саме з повним ротом і найкраще розмовляти. — А знаєш, мені майже не страшно. Я хочу сказати, останні кілька днів ми просто відсиджувалися в Домівці й чекали, коли прийдуть грівери і схоплять одного з нас — гірше годі й вигадати. А тепер бодай самі йдемо до них, намагаємося щось зробити. Принаймні…

— Принаймні що? — перепитав Томас. Він і на мить не повірив, що Чак не боїться; було боляче дивитися, як він силкується бадьоритися.