Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

— Отже, — почав він, — бігуни завжди порівнювали карти по днях, намагаючись відшукати якусь закономірність, яка дозволила б обчислити безпосередній вихід з Лабіринту. Ти якось сказав, що ви самі не знаєте, чого шукати, але все-таки вперто продовжуєте вивчати карти. Правильно?

Мінхо, склавши на грудях руки, кивнув. Зараз він мав такий вигляд, наче йому пообіцяли розкрити секрет безсмертя.

— Так от, — провадив Томас. — Що як переміщення стін у секторах узагалі не має ніякого стосунку до карт? Що як у конфігураціях мурів зашифровані звичайні слова? Щось типу ключа, який допоможе нам вибратися?

Мінхо подивився на стос карт, затиснутих у Томаса в руці, та приречено зітхнув.

— Чувак, ти взагалі розумієш, що ми ці кляті карти вивчили вздовж і впоперек? Чи ти думаєш, що якби там були якісь дурні літери або слова, ми б їх не помітили?

— А може, їх неможливо помітити, порівнюючи кілька карт за останні дні. Раптом їх узагалі не треба порівнювати хронологічно, а слід дивитися водночас усі карти за один день?

— Знаєш, Томмі, — посміхнувся Ньют, — можливо, я й не найрозумніший у Глейді, та мені здається, ти взагалі не розумієш, що верзеш.

Томас майже не слухав Ньюта — мозок працював з шаленою швидкістю. Хлопець не сумнівався, що варто лише простягнути руку — і він отримає відповідь, тільки от оформити думку в слова ніяк не виходило.

— Ну гаразд, тоді так, — сказав хлопець, повертаючись до початку. — До кожного сектора у вас був прикріплений один бігун, так?

— Так, — підтвердив Мінхо. Здавалося, він починав розуміти, до чого хилить Томас.

— І кожен бігун створював ввечері карту свого сектора, а потім порівнював її з картами того самого сектора за попередні дні. А що як треба було порівнювати між собою карти всіх восьми секторів одного дня? Один день — окрема частина коду або ключа. Ви колись порівнювали карти різних секторів?

Мінхо почухав підборіддя і кивнув.

— Ну, здається, так. Клали карти поруч і дивилися. Думали, може, так щось розкриється. Тому — так, порівнювали. Перебрали все можливе.

Томас підібгав під себе ноги і, розклавши на колінах стос карт, уважно в них вдивлявся. Він помітив, що крізь верхній аркуш ледь прозирала схема, накреслена на карті, що лежить під ним. І тут Томаса осяяло. Він підвів очі на хлопців.

— Пергамент!

— Га? — здивувався Мінхо. — Що за…

— Повірте мені. Потрібен пергамент і ножиці. І всі чорні маркери й олівці, які зможете знайти.

Казан був не в захваті від того, що в нього конфіскують коробку з рулонами пергаменту, а надто тепер, коли припинилося постачання. Він довго сперечався, наголошуючи, що пергамент — одна з небагатьох речей, які він замовляв Творцям, бо той потрібен йому для випічки. Зрештою Казан усе-таки погодився розлучитися з пергаментом, дізнавшись, для якої мети він знадобився.

За десять хвилин, що пішли на пошуки олівців і маркерів — здебільшого вони зберігалися в Картосховищі та згоріли під час пожежі, — Томас разом з Мінхо, Терезою і Ньютом сидів за столом у зброярні. Їм так і не вдалося роздобути ножиці, тому Томас озброївся найгострішим ножем, який тільки зміг відшукати.

— Дуже сподіваюся, це спрацює, — сказав Мінхо. В голосі його чулася загроза, й водночас очі палахкотіли цікавістю.

Зіпершись ліктями на стіл, Ньют наче магічного фокусу чекав.

— Вперед, зелений.

— О’кей, — Томасові страшенно кортіло якнайшвидше розпочати, та він до смерті боявся, що задумка провалиться. Хлопець простягнув Мінхо ніж і тицьнув пальцем в аркуш пергаменту. — Починай вирізати квадрати завбільшки з карту. Ньюте, Терезо, з кожної коробки ми повиймаємо карти за останні десять днів.

— Хочеш провести урок дитячої творчості? — Мінхо взяв ніж і скривився. — Чом би тобі одразу не пояснити, якого біса ми маємо всім цим займатися?

— Годі вже пояснювати, — відповів Томас, розуміючи, що вони швидше все зметикують, коли побачать усе на власні очі. Він підвівся і попрямував до комірчини. — Простіше показати. Якщо я помилився, значить помилився, в такому разі ми знову зможемо продовжувати бігати по Лабіринту, як миші.

Мінхо роздратовано зітхнув і пробурмотів щось собі під ніс. Тереза сиділа мовчки, але подумки звернулася до Томаса.

«Мені здається, я зрозуміла, щó ти замислив. І справді чудова ідея».

Від несподіванки Томас здригнувся, але постарався поводитися невимушено, розуміючи, що як він розповість про голоси в голові, його приймуть за божевільного.