Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

За спиною в Ньюта стояв засмучений Мінхо.

— Де ти був? — запитав він, щойно помітив Томаса.

— Ходив поговорити з Терезою. Що тут сталося? — Томас приготувався до чергової порції поганих новин.

Мінхо невдоволено наморщив лоба.

— Хтось підпалив Картосховище, а ти побіг щебетати зі своєю гнилою подружкою? Ти геть здурів?

У іншій ситуації докір зачепив би Томаса за живе, та зараз його мозок був дуже зайнятий.

— Я вирішив, що це вже неважливо. Якщо за весь час ви так і не змогли розшифрувати карти…

Мінхо перекосило від обурення, і через бліде світло неба і пелену диму його обличчя видалося зловісним.

— І ти вирішив, що можна все покинути. Якого дідька…

— Гаразд, вибач. То що тут сталося? — Томас зазирнув через плече худорлявого хлопця, який стояв перед ним, і побачив, навколо кого всі стовпилися.

То був Альбі — лежав горілиць, з величезною раною на лобі. По скронях стікала кров, заливала очниці, зсідаючись і засихаючи в них. Мокрою ганчіркою Ньют обережно промокав обличчя товариша, водночас ставлячи комусь питання, але так тихо, щоб не можна було розчути. Хоч Альбі нещодавно й гнівався, але Томасові стало його шкода. Повернувшись до Мінхо, він повторив питання.

— Вінстон знайшов його перший. Він лежав тут, напівживий, а приміщення палало. Хтось зі шлапаків кинувся гасити вогонь, та було запізно. На той час чортові скрині згоріли на попіл. Спершу я запідозрив самого Альбі, та рана свідчить, що його хтось добряче довбонув лобом об стіл. Та сам можеш поглянути — добряче двигонули.

— І як ти гадаєш, чиїх рук це справа? — Томас вагався, чи розповідати Мінхо про можливе відкриття, яке вони зробили з Терезою, адже тепер, коли карти згоріли, підтвердити їхній здогад стало неможливо.

— Може, Галлі — перед тим як припхався в Домівку і влаштував виставу. Або грівери. Хтозна. Та мені начхати, бо це не має значення.

Песимістичний настрій наглядача спантеличив Томаса.

— І хто з нас вирішив усе покинути?

Мінхо так різко підвів голову, що Томас мимоволі відступив назад. Очі наглядача спалахнули гнівом, щоправда, вмить його змінив подив і навіть збентеження.

— Я не це мав на увазі, шлапак.

— А що… — примружився Томас.

— Ліпше тобі зараз помовчати, — Мінхо притиснув до губ палець, стріляючи очима, наче боявся, що їх хтось підслухає. — Просто поки що припни язика. Скоро сам усе довідаєшся.

Томас глибоко зітхнув і замислився. Якщо він очікує відвертості від інших, то спершу сам мусить бути з ними відвертим. Тому, попри втрату карт, він вирішив поділитися міркуваннями щодо прихованого в Лабіринті коду.

— Послухай, Мінхо. Мені треба дещо розповісти тобі та Ньютові. І ще потрібно випустити Терезу — гадаю, вона може нам допомогти. До того ж вона напевно вмирає з голоду.

— Зараз ця дурепа мене турбує найменше.

Томас пропустив образу повз вуха.

— У нас виникла ідея. Можливо, вона спрацює, якщо бігуни зможуть відтворити карти з пам’яті. Дай нам бодай кілька хвилин.

Здається, в Мінхо прокинувся інтерес, проте в очах наглядача знову прослизнула якась таємничість, немов сталося ще щось, про що Томас поки не знає.

— Ідея? Яка?

— Тобі та Ньютові доведеться піти зі мною до Буцегарні.

Мінхо якусь мить подумав.

— Ньюте! — гукнув він.

— Що? — Ньют підвівся, розгортаючи закривавлену ганчірку, щоб знайти чисту ділянку тканини. Томас зауважив, що ганчірка просякла кров’ю цілком.

— Є справа, а про нього медчуки подбають, — Мінхо вказав на Альбі.

Ньют запитально подивився на нього, потім передав ганчірку найближчому глейдеру:

— Знайди Клінта. Скажеш, що у нас тут серйозніша проблема, ніж садна і синці.

Коли хлопець побіг виконувати вказівку, Ньют підійшов до бігунів.

— Яка справа?

Мінхо без будь-яких пояснень кивнув на Томаса.

— Просто ходімо зі мною, — сказав Томас і, не чекаючи відповіді, розвернувся і попрямував у бік Буцегарні.

— Випусти її, — схрестивши руки на грудях, Томас стояв перед дверима камери. — Випусти її, і поговоримо. Повір мені, тобі цікаво буде те, що я скажу.

Ньют, брудний від сажі й землі, зі злиплим від поту чубом, явно був не в гуморі.

— Томмі, тобі краще…

— Прошу тебе! Просто відчини двері й випусти її. Будь ласка, — Томас вирішив, що цього разу так легко не здасться.

Мінхо, взявшись у боки, стояв спиною до дверей.

— Як ми можемо їй довіряти? — сказав він. — Варто було дівчині отямитися, як все почало розвалюватися. Тим паче, вона сама зізналася, що запустила якийсь там процес.