Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

— Що я? — Томас не очікував, що в перший день йому доведеться робити щось самостійно, окрім як бігти слідом за наглядачем і просто спостерігати.

— Зрізуй плющ. Ти повинен навчитися робити це на автоматі всю дорогу. На зворотному шляху ми підбираємо обрізки або просто відкидаємо їх ногою вбік.

Спливло доволі багато часу, перш ніж у Томаса почало виходити на ходу зрізати лози, зате він робив щось сам, чому був невимовно радий. Після перших двох спроб йому довелося наздоганяти Мінхо, втретє він порізав палець, однак десь із десятої спроби хлопець почувся цілком упевнено і на бігу зрізав лози майже так само вправно, як Мінхо.

Здолавши ще деяку відстань — Томас гадки не мав, яку саме, але припускав, що близько трьох миль, — Мінхо перейшов на крок, а потім і зовсім зупинився.

— Привал.

Він скинув наплічник на землю і дістав з нього пляшку води і яблуко.

Томаса не довелося припрошувати — він з радістю вчинив за його прикладом і з жадібністю припав до пляшки, насолоджуючись прохолодною свіжістю води, що цілющим струмочком потекла до пересохлого горла.

— Пригальмуй, — зупинив його Мінхо. — Залиш на зворотну дорогу.

Томас відірвався від пляшки, задоволено зробив глибокий вдих і голосно відригнув. Відкусивши яблуко, він раптом відчув бадьорість. І зненацька думки повернулися до того дня, коли Мінхо з Альбі вирушили подивитися на мертвого грівера, після чого все пішло шкереберть.

— До речі, ти так і не розповів, що сталося з Альбі в той день. Зрозуміло, що грівер ожив, але що взагалі відбувалося?

Мінхо тим часом знову завдав на спину наплічник, очевидячки, готуючись рушати далі.

— Ну, той гниляк тільки вдав, що здох. Альбі, як ідіот, штовхнув грівера ногою, а ця гадина раптом ожила, випустила шпичаки і покотилася просто на нього. Правда, потім грівер дивно повівся, бо навіть не намагався атакувати. Мені здалося, що він хотів утекти, а Альбі просто перегородив йому шлях.

— Хочеш сказати, грівер тікав від вас?

Пам’ятаючи нещодавні події, Томас насилу вірив у версію Мінхо. Той стенув плечима.

— Ну, так. Мені здається, він потребував підзарядки абощо. Не знаю.

— А що з ним могло статися? Ти часом не помітив у нього на тілі якихось ран чи чогось незвичайного? — Томас і сам не знав, що намагався з’ясувати, але нутром чув, що дивна зміна в поведінці грівера відбулася не випадково і розгадка таємниці може допомогти їм у майбутньому.

Мінхо замислився.

— Ні. Той гниляк просто прикинувся мертвим — як воскова фігура. А потім — бах! — і ожив.

Томас швидко міркував, намагаючись знайти цьому бодай якесь пояснення, хоча навіть не знав, з чого почати і в якому напрямку рухатися.

— Цікаво, куди він утік… Ти не в курсі, де взагалі ховаються грівери? — він якусь мить помовчав, а потім додав: — Ніколи не пробували за ними простежити?

— Чувак, у тебе і правда манія самогубства якась. Піднімайся вже — треба йти.

З цими словами Мінхо розвернувся і попрямував далі.

Томас біг слідом, на ходу намагаючись самому собі відповісти на питання, що засіло в нього глибоко в мозку. Чому зовні дохлий грівер виявився не таким уже й дохлим і, головне, куди зник, коли ожив…

Геть заплутавшись, він вирішив про це не думати і помчав наздоганяти Мінхо.

Томас біг за Мінхо ще зо дві години, роблячи лише коротенькі перерви, які здавалися щоразу куцішими. Хоч Томас і був у доволі непоганій фізичній формі, та однак уже все боліло.

Нарешті Мінхо знову зупинився і зняв наплічник. Опустившись на землю і відкинувшись спиною на м’який плющ, вони мовчки сіли обідати. Томас смакував кожен шматочок бутерброда і овочів, якомога повільніше пережовуючи їжу. Він розтягував час, розуміючи, що Мінхо знову вирушить у путь, щойно він зробить останній ковток.

— Сьогодні зміни є? — запитав він.

Мінхо ляснув по кишені наплічника, в якому лежав блокнот.

— Звичайні перетасовки стін. Нічого такого, щоб порадувати твою кощаву дупу.

Томас захилив голову і зробив великий ковток води, дивлячись на виткі лози плюща на протилежному мурі. У листі промайнули червоні вогники і знайомий сріблястий відблиск. Сьогодні Томас досить часто бачив таке.

— А що це за жуки-жалюки такі? — запитав він. Ними, здавалося, кишить весь Лабіринт. Потім Томас згадав те, що бачив у Лабіринті вночі. Відтоді стільки сталося, що він не мав часу запитати. — І чому в них на спинах написано «БЕЗУМ»?

— Ми не змогли ще зловити жодного, — Мінхо впорався з обідом і сховав коробку в наплічник. — І що означає «БЕЗУМ», також не знаємо. Можливо, це написали, щоб нас відлякувати. Але, швидше за все, жуки-жалюки шпигують і жаліються. Жаліються їм. Іншого пояснення в нас немає.