Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

— Наскільки ви наблизилися до розгадки?

— Важко сказати, — знизав Мінхо плечима. — Ми не знаємо, що ще можна зробити, і це неабияк гнітить. Та ми не маємо права пропустити бодай один день, адже є ймовірність, що саме цього дня прохід і справді десь відкриється. Ми не маємо права здаватися. В жодному разі.

Томас задоволено кивнув — йому імпонувала рішучість Мінхо. Хай які в них кепські справи, та якщо вони здадуться, буде ще гірше.

Мінхо витягнув із шухляди ще кілька аркушів — карти, складені за останні декілька днів. Швидко переглянувши їх, він пояснив:

— Кожен бігун відповідає за складання карт закріпленого за ним сектора. Як я казав, ми порівнювали карти за днями, тижнями й місяцями, але, по-правді, так і не знайшли ключа до розгадки. А якщо вже всю правду казати — ми навіть не знаємо, що шукати. Таке лайно, чувак. Отаке ось лайно.

— Ми не маємо права здаватися, — спокійно промовив Томас, наче під гіпнозом повторюючи те, що Мінхо сказав трохи раніше. Слово «ми» мимоволі зірвалося з язика, і хлопець зрозумів, що справді вже належить до Глейду.

— Точно, братан. Не можна здаватися, — Мінхо охайно склав папери назад, зачинив скриню і підвівся. — Гаразд, щось ми засиділися, тепер доведеться поквапитися, — перші дні ти будеш просто ходити за мною. Готовий?

Томас відчув, як нерви напружилися, а в животі залоскотало. Ось воно: більше ніякої балаканини, ніяких роздумів, — починається перший справжній похід.

— Ну… так.

— Без «ну». Готовий чи ні?

Томас глянув на Мінхо, витримавши його несподівано суворий погляд.

— Я готовий.

— Тоді побігли.

Вони вийшли через Західну Браму у восьмий сектор і подолали кілька коридорів: Томас біг за Мінхо, звертаючи то праворуч, то ліворуч, і, здавалося, зовсім не замислювався про вибір напрямку. Вранішнє ранкове світло мало якийсь особливий блиск, надаючи всьому довкола — плющу, потрісканим мурам, кам’яним блокам під ногами — яскравих і чітких обрисів. Було доволі ясно, хоч до полудня залишалося ще кілька годин. Томас намагався не відставати від Мінхо, і часом йому доводилося прискорювати крок, щоб не пасти задніх.

Раптом попереду показався невеликий прямокутний прохід у довгому мурі в північному напрямку — такий собі дверний отвір без дверей. Мінхо промчав повз нього, не зменшуючи швидкості.

— Цей прохід з восьмого сектора — центральний квадрат ліворуч — веде в сектор один — верхній квадрат ліворуч. Як я сказав, Брами завжди залишаються на місці, але підхід до них може трохи відрізнятися через перетасовку стін.

Томас побіг за Мінхо у Браму, відзначивши про себе, як важко він дихає. Виною всьому нервове збудження, вирішив хлопець, скоро дихання вирівняється.

Хлопці звернули праворуч і побігли прямо по довгому коридору, минаючи кілька проходів, що відгалужувалися ліворуч. Досягнувши кінця коридору, Мінхо зменшив темп, перейшов майже на крок і, потягнувшись рукою за спину, вийняв з бічної кишені наплічника блокнот і олівець. Не зупиняючись, зробив якусь позначку і поклав усе на місце. Томасу стало цікаво, що записав Мінхо, але не встиг він розтулити рота, щоб це з’ясувати, як бігун пояснив:

— Загалом я… покладаюся на пам’ять, — в голосі Мінхо нарешті почулися ознаки навантаження. — Але приблизно кожен п’ятий поворот роблю помітки, які використовую по поверненні. Найчастіше фіксую зміни, що відбулися порівняно зі вчорашнім днем. Таким чином, використовуючи вчорашню карту, я потім швидко зможу намалювати сьогоднішню. Елементарно, чувак.

Томас був у захваті. Зі слів Мінхо складання карт і справді видавалося простим заняттям.

Вони ще трохи пробігли і досягли перетину коридорів. Перед ними були три можливі напрямки руху, та Мінхо без найменшого вагання звернув праворуч. Витягнувши з кишені ніж, він на ходу зрізав з муру великий пучок плюща, кинув його на землю собі за спину і побіг далі.

— Хлібні крихти? — поцікавився Томас, раптом згадавши стару казку. Він майже перестав дивуватися цим раптовим спалахам пам’яті.

— Хлібні крихти, — відгукнувся Мінхо. — Я — Гензель, а ти — Ґретель.

Вони бігли, дедалі заглиблюючись у Лабіринт, звертаючи то праворуч, то ліворуч. Після кожного повороту Мінхо зрізав і кидав на землю трифутові обрубки плюща. Томаса вражала вправність наглядача — той робив це все на ходу, навіть не збавляючи темпу.

— Гаразд, — нарешті промовив Мінхо. Він уже дихав набагато важче. — Тепер ти.