Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

— Тут зберігається найнеобхідніше, — пояснив Мінхо. — Принаймні для бігунів. Нам регулярно надсилають нове взуття. Якби не черевики, то ноги в нас давно б до кісток стерлися, — він схилився над ящиком. — У тебе який розмір?

— Розмір? — Томас замислився. — Я… навіть не знаю.

Хлопець знову здивувався тому, що мав лише загальне уявлення про речі, тоді як деталі зовсім вивітрилися з пам’яті. Він нахилився, зняв один з черевиків, у яких з’явився в Глейді» й зазирнув усередину.

— Одинадцятий.

— Боже, шлапак, ну й лижа в тебе… — Мінхо випростався, тримаючи в руці пару блискучих черевиків сірого кольору. — Так, здається, дещо знайшлося. Здуріти можна! Та в них, як в каное, можна плавати!

— Які моднячі.

Томас із черевиками в руках вийшов з комори і всівся на землю, щоб швидше їх приміряти. Невдовзі, взявши з полиць ще якісь речі, до нього підійшов Мінхо.

— Їх носять тільки бігуни і наглядачі, — сказав він. Не встиг Томас звести очі, як йому на коліна впав наручний годинник. Чорний, з пластиковим браслетом, простенький — електронний циферблат показував лишень час.

— Одягни і ніколи не знімай. Від нього може залежати твоє життя.

Томас страшенно зрадів — хоч він і вмів приблизно визначати час за положенням сонця і тіней, та очевидно, що бігун потребує точнішої інформації. Надівши годинник, Томас заходився приміряти черевик.

Тим часом Мінхо провадив:

— Ось тобі наплічник, пляшки на воду, коробка на обіди, запасні шорти, футболки і всілякі дрібниці, — він штурхнув Томаса в плече. Той звів очі: Мінхо простягав йому дві пари щільних трусів з білого блискучого матеріалу. — Ми називаємо їх «бігунками». В них завжди буде… гм… легко і комфортно.

— Легко і комфортно?

— Ну так. Розумієш, твій…

— Ясно. Можеш не продовжувати, — Томас узяв нижню білизну й інші дрібниці. — Я так бачу, ви все продумали до деталей.

— Ще б пак! За два роки клятої біганини сто разів можна зрозуміти, чого саме не вистачає, і попросити це прислати, — мовив Мінхо і заходився збирати свій наплічник.

— Хочеш сказати, ви можете замовляти необхідні речі? — здивувався Томас. Цікаво, з якого доброго дива Творці так опікуються глейдерами?

— Звісно. Просто кидаємо в Ящик записку, і справу зроблено. Правда, не факт, що Творці надішлють те, що попросимо. Буває, вони виконують прохання, буває — ні.

— А карту коли-небудь просили?

— Еге ж, — посміхнувся Мінхо, — було таке. І ще телевізор просили, та не пощастило. Напевно, ці гнилоголові не хочуть, щоб ми бачили, яке чудове життя за межами клятого Лабіринту.

Щось підказувало Томасу, що життя на волі далеко не мед — хіба в нормальному світі могли так вчинити з дітьми? На саму таку думку стало незатишно, наче у темних закапелках мозку Томас раптом надибав світло і побачив щось дуже важливе. Втім, це почуття зникло так само швидко, як і виникло. Він хитнув головою. А як зав’язав шнурки на черевиках, то підвівся, зробив невелике коло підтюпцем і кілька разів підстрибнув на місці, щоб перевірити, як ногам у новому взутті.

— Наче нормально. Гадаю, я готовий.

Мінхо досі сидів навпочіпки, складаючи речі в наплічник. Він подивився на Томаса з неприхованим обуренням.

— Що ти, як ідіот, скачеш тут балериною? Готовий, кажеш? Ну-ну. Цікаво, чи довго ти там протримаєшся без доброго сніданку в шлунку, харчів у наплічнику і зброї?

Томас, який уже припинив стрибати, застиг на місці.

— Зброї?..

— Зброї, — Мінхо підвівся і попрямував до комірчини. — Ходи сюди. Зараз сам усе побачиш.

Томас пройшов за Мінхо в маленьку кімнату, де наглядач відсунув від задньої стінки кілька ящиків. Під ними виявився секретний люк, за яким хлопець побачив дерев’яні сходи, що вели у непроглядну темряву.

— Зберігаємо її в підвалі, щоб шлапаки типу Галлі не дісталися. Вперед.

Томас обережно почав спускатися сходами слідом за Мінхо. Кожна з дюжини сходинок так загрозливо рипіла під вагою хлопців, наче от-от зламається. Попри гострий запах цвілі й пилу, прохолодне повітря бадьорило. Нарешті хлопці ступили на землю. У темному підвалі неможливо було нічого розгледіти, поки Мінхо, смикнувши за мотузку, не ввімкнув лампочку.

Приміщення виявилося значно просторішим, ніж припускав Томас, — щонайменше тридцять квадратних футів. Полиці, що тяглися вздовж стін, і кілька масивних столів були завалені такою кількістю різноманітної зброї, що в Томаса подих перехопило. Дерев’яні списи, металеві піки, великі сітки, подібні до тих, що ними вкривають курники, бухти колючого дроту, пилки, ножі, мечі… Одна зі стін була цілком відведена під спорядження лучників; тут лежали стріли, дерев’яні луки і запасні тятиви. Угледівши їх, Томас згадав Могильник і Бена, вбитого стрілою Альбі.