Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

— Кому — їм? — запитав Томас, готуючись поставити Мінхо ще кілька питань. У ньому знову закипала ненависть до людей за межами Лабіринту. — Є припущення?

— Ми гадки не маємо, хто такі Творці, — Мінхо мимоволі стиснув кулаки, наче когось душив. Обличчя його почервоніло. — Чекаю не дочекаюся, коли зможу дістатися до них і випатрати…

Та не встиг наглядач завершити свою думку, як Томас схопився і побіг на той бік коридору.

— Що це? — перебив він, прямуючи на сіренький блиск, який запримітив щойно під плющем, приблизно на рівні своєї голови.

— A-а, ти про це, — байдуже відгукнувся Мінхо.

Томас наблизився, відхилив лози плюща і здивовано втупився у квадратну металеву табличку зі словами, вибитими на ній великими літерами. Він провів рукою по напису, наче не вірячи очам.

Прочитавши текст уголос, хлопець повернувся до Мінхо.

— Це що таке?

Тілом побіг холодок. Томас не сумнівався, що напис безпосередньо стосується Творців.

— Та біс його зна. Цим весь Лабіринт обвішаний. Неначе знак якості поставили на своє чудове творіння, виродки. Я вже давно не зважаю.

Томас знову повернувся до зловісного напису, намагаючись придушити наростаюче занепокоєння.

— Звучить не надто обнадійливо. Безпрецедентний експеримент. Зона ураження мозку . Просто шикарно.

— Атож, шикарно, зелений. Ходімо.

Томас неохоче відпустив лози плюща, що вмить сховали табличку, завдав наплічник на спину і побіг слідом за Мінхо, й хвилини не перестаючи міркувати над загадковими словами.

За годину по обіді, коли хлопці опинилися в кінці дуже довгого прямого коридору без єдиного відгалуження, Мінхо зупинився.

— Останній глухий кут, — сказав він супутнику. — Треба повертатися.

Томас голосно зітхнув, намагаючись не думати про те, що вони провели в Лабіринті лише половину запланованого часу.

— Нічого нового?

— Ні. Стандартні зміни, — сухо відповів Мінхо, дивлячись на годинник. — Полудень минув, час назад.

Не чекаючи відповіді, він розвернувся і побіг у зворотному напрямку. Томас рушив слідом, обурюючись, що вони не можуть затриматися і ретельно дослідити мури.

— Але… — почав був Томас, порівнявшись із Мінхо.

— Це гниляк, чувак. Згадай, що я казав раніше: ми не можемо ризикувати даремно. До того ж сам подумай: ти і справді вважаєш, що десь тут є вихід? Таємні двері абощо?

— Не знаю… може. Якось ти песимістично налаштований.

Мінхо похитав головою і харкнув на стіну ліворуч від себе.

— Немає ніякого виходу. Все тут кругом однаково. Стіна — це просто стіна і нічого більше. Цілісна.

Томас відчував, що Мінхо має рацію, але не міг змиритися з поразкою.

— Звідки ти знаєш?

— Будь певен, виродки, які напустили на нас гріверів, просто так не дадуть нам звідси вибратися.

Після таких слів Томас навіть засумнівався, а чи є взагалі сенс у подальшому дослідженні Лабіринту.

— Тоді навіщо взагалі мучитися? Живіть собі спокійно і ні про що не думайте.

Мінхо мигцем глянув на нього.

— Навіщо мучитися? Бо вибратися звідси все-таки можливо! В іншому разі у всій цій затії з лабіринтом просто немає сенсу. Та якщо ти вважаєш, що ми десь знайдемо гарненькі дверцята, що ведуть до Щасливого Міста, то ти — коров’ячий дрист.

Томас подивився удалеч. Навалилася така безнадія, що він ледь не зупинився.

— Лайно.

— Це найрозумніше, що ти сьогодні сказав, зелений.

Мінхо потужно хекнув і продовжив бігти, а Томас зробив єдине, на чому розумівся. Він помчав слідом.

Через страшенну втому решту дня Томас майже не пам’ятав. Повернувшись у Глейд, вони з Мінхо одразу ж попрямували до Картосховища, де накреслили карту сектора і порівняли її з картою попереднього дня. Незабаром Брама зачинилася на ніч, після чого Томас пішов вечеряти. Чак кілька разів намагався заговорити до нього, та від утоми хлопець майже не чув хлопця і лише подеколи кивав у відповідь.

Ще сутінки не перетворилися на пітьму, а Томас уже лежав, згорнувшись калачиком на м’якому листі плюща в облюбованому південно-західному кутку Глейду, і думав про те, чи зможе змусити себе знову вийти в Лабіринт. Зможе він це повторити? А надто усвідомлюючи марність спроб знайти вихід, фах бігуна вмить втратив колишню привабу. А минув усього лишень один день.

Душевний запал і впевненість у тому, що можна змінити ситуацію, остаточно згасли, а обіцянка, дана самому собі, — повернути Чака додому, — розчинилася в тумані безнадії і клятої безпорадності.