Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

— А й справді, Томасе, звідкіля світло? Як ти гадаєш, що тут взагалі відбувається?

Томас поклав руку хлопчикові на плече і легенько потиснув. Чак загнав його в глухий кут.

— Гадки не маю, Чаку. Чесне слово. Та впевнений, Ньют з Альбі з’ясують, що до чого.

— Томасе! — гукнув Мінхо. — Годі вже теревенити з Чакі. Збирайся швидше. І так забарилися.

Томас був приголомшений. Він чомусь вирішив, що зникнення сонця зруйнує всі їхні плани на сьогоднішній день.

— Ви все одно підете в Лабіринт? — запитав не менше здивований Чак. Томас зрадів, що хлопчик поставив це питання замість нього.

— Певно, що підемо, шлапак. А тобі хіба не треба дрист вигрібати? — відповів Мінхо і перевів погляд на Томаса. — Тепер у нас ще більше причин досліджувати Лабіринт. Якщо сонце і справді згасло, рослини і тварини довго не протягнуть. Я б сказав, градус відчаю дещо підвищився.

Коли Томас допетрав, до чого хилить наглядач, то аж сторопів.

— Хочеш сказати, ми залишимося там на ніч, щоб ретельно вивчити мури? — запитав він.

— Ні, — похитав Мінхо головою. — Не сьогодні, але, можливо, скоро, — він задер голову до неба. — Так, цікавенький ранок видався, нічого не скажеш. Гаразд, ходімо вже.

Вони з Мінхо швидко зібрали наплічники і похапки поснідали. За цей час Томас не промовив жодного слова; йому було не до розмов, адже всі його думки крутилися навколо плаского сірого неба і того, що йому подумки повідомила Тереза перед сном, — він не сумнівався, що слова належали їй.

Що вона мала на увазі під Завершенням? Хлопцеві кортіло поділитися з кимсь. З усіма.

Втім, він не розумів, що це означає, та й боявся зізнатися, що в голові чує голос дівчини. Бо ще подумають, що він збожеволів, і зачинять — і цього разу надовго.

Як слід усе зваживши, він вирішив поки що тримати язика за зубами й побіг починати другий тренувальний день з Мінхо під тьмяним безбарвним небом.

Грівера вони побачили ще до того, як досягли брами, яка з’єднувала восьмий і перший сектори.

Мінхо випереджав Томаса на кілька футів. Не встиг він завернути за ріг, як різко загальмував і ледве не впав, по інерції гойднувшись уперед. Відстрибнувши назад, наглядач схопив Томаса за футболку і втиснув у стіну.

— Ш-ш-ш, — прошепотів він. — Там грівер, хай йому грець!

Томас запитально розширив очі; його серце, що й до цього важко билося, шалено закалатало.

Мінхо просто притиснув палець до губ. Випустивши футболку напарника, він відступив на крок, а потім обережно прокрався до рогу, за яким побачив грівера. Дуже повільно він витягнув шию і визирнув. Томас ледве стримався, щоб не крикнути: обережніше!

Голова наглядача сіпнулася назад. Хлопець обернувся до Томаса й ледь чутно прошепотів:

— Сидить нерухомо, просто як той, якого ми вважали дохлим.

— І що нам робити? — якомога тихіше запитав Томас. Він силкувався подолати напад паніки. — Він до нас не наближається?

— Ні, бовдуре, сказав же тобі: сидить і не ворушиться.

— Ну і? — Томас розвів руками. — Що діятимемо?

Йому зовсім не хотілося залишатися так близько від грівера.

Мінхо якийсь час помовчав, мабуть, обмірковуючи, що робити, а потім відповів:

— Іншого шляху в наш сектор немає. Трохи зачекаємо. Якщо ця гадина поповзе до нас, побіжимо назад у Глейд.

Він знову зазирнув за ріг — й одразу ж різко обернувся.

— Чорт, він втік! За мною!

На щастя для Томаса, Мінхо не чекав на відповідь, тому не побачив його перекошеного від страху обличчя. Наглядач зірвався з місця і побіг туди, де щойно був грівер. Попри те, що інстинкт переконував Томаса не рипатися, хлопець помчав слідом.

Пробіг за Мінхо довгим коридором, звернув ліворуч, потім праворуч. Перш ніж повертати в бічні проходи, хлопці зупинялися, Мінхо обережно зазирав за ріг, повідомляв Томасу, що далеко за черговим поворотом зник хвіст грівера, після чого вони бігли далі. Після десяти хвилин гонитви бігуни опинилися в довгому коридорі, що закінчувався Стрімчаком, за яким не було нічого, крім мертвого неба. І грівер прямував просто до цього неба.

Мінхо так раптово зупинився, що Томас мало не налетів на нього. На їхніх очах грівер сховав шпичаки, підкотився до самісінького краю Стрімчака — і стрибнув уперед, у сіру безодню. Чудовисько зникло — наче тінь проковтнула іншу тінь.

— Все ясно, — сказав Мінхо.

Томас стояв біля нього на краю Стрімчака, вдивляючись у сіру порожнечу. Там не було геть нічого, за що можна було б зачепитися оком, — ні ліворуч, ні праворуч, ні вгорі, ні внизу ні прямо. Нічого, стіна порожнечі.