Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Мінхо закінчив малюнок і поглянув на загадкову діру в небі.

— Як таке можливо, чувак? Що взагалі зараз перед нами?

— Як ти й казав, схоже на чаклунство, але насправді ніякого чаклунства немає. Всього лише результат роботи того самого механізму, який зробив небо сірим. Вихід прихований чимось на кшталт оптичної ілюзії або голограми. В цьому місці все навиворіт.

І, змушений був визнати Томас, круто. Хотілося б йому зрозуміти, які високі технології стоять за всіма чудесами, що тут відбуваються.

— Еге ж, точно що навиворіт. Ходімо, — Мінхо крекчучи підвівся й закинув наплічник на спину. — Треба оббігти якнайбільше коридорів. Можливо, на цьому дива не закінчаться — раптом спливе ще щось незвичайне. Увечері розповімо про все Ньютові з Альбі. Не уявляю, як це можна використовувати, та принаймні тепер ми знаємо, де зникають кляті грівери.

— І звідки з’являються, — додав Томас, кинувши останній погляд на невидимий портал. — 3 гріверової нори.

— Нічогенька собі назва, не гірша за інші. Ходімо.

Але Томас і далі сидів, чекаючи, поки Мінхо перший рушить з місця. Кілька хвилин вони отак мовчки сиділи: вочевидь, товариш був не менше вражений відкриттям. Аж нарешті Мінхо без слів розвернувся, готовий рушати. Хоч-не-хоч Томас теж розвернувся, і незабаром вони побігли в сірий морок Лабіринту.

У коридорах Томас із Мінхо не виявили нічого незвичайного — ті ж самі мури і плющ.

Томас робив мітки зі зрізаних стебел і занотовував собі у блокнот. Йому важко було підмічати всі зміни, що відбулися порівняно з учорашнім днем, тоді як Мінхо впевнено вказував на стіни, що встигли за ніч переміститися. Коли хлопці досягли останнього глухого кута і вже час було повертатися додому, в Томаса раптом виникло непереборне бажання начхати на все і залишитися в Лабіринті, щоб подивитися, що станеться вночі.

Вочевидь, Мінхо вловив цю переміну й поклав йому руку на плече.

— Ще рано, чувак. Ще рано.

І вони повернулися назад.

У Глейді було невесело, та воно й не дивно: не до веселощів, коли все довкола сіре. Світло було таким самим тьмяним, як і вранці, й Томас мимоволі спитав себе, чи зміниться освітлення після «заходу сонця».

Коли вони проминули Західну Браму, Мінхо одразу ж повернув до Картосховища, чим дуже здивував Томаса. Той був певен, що наразі це останнє, що їм варто було робити.

— Хіба тобі не кортить якнайшвидше розповісти Ньютові й Альбі про гріверову нору?

— Ми досі бігуни, і ми досі маємо певні обов’язки, — відповів Мінхо. Томас поплентався за ним до важких металевих дверей бетонної будівлі. Наглядач звів на нього очі та виснажено посміхнувся: — Не хвилюйся, у нас залишиться час поговорити з ними — тут ми надовго не затримаємося.

У Картосховищі вони застали інших бігунів — хтось міряв кімнату кроками, хтось, схилившись над столом, креслив карти, — проте ніхто не промовив жодного слова, наче вже вичерпався запас припущень про те, що сталося з небом. Повітря загусло од відчуття безвиході, аж Томасові здалося, ніби він в’язне в ньому, як у трясовині. Хлопець розумів, що має відчувати те саме, та був занадто схвильований — йому нетерпеливилося побачити реакцію Ньюта й Альбі на новину про Стрімчак.

Томас сів за стіл і з пам’яті й записів у блокноті заходився малювати карту. Мінхо сидів поруч і підказував: «Мені здається, прохід закінчувався не там, а тут», «Дотримуйся пропорції» і «Та проводь пряміші лінії, шлапак». Наглядач дратував своєю пунктуальністю, та неабияк допоміг, тому вже за п’ятнадцять хвилин Томас зміг оцінити кінцевий результат роботи — свою першу карту. Він страшенно пишався собою — вона нічим не відрізнялася від усіх бачених ним карт.

— Непогано, — похвалив його Мінхо. — У всякому разі, як на новачка.

Мінхо підвівся, підійшов до скрині з картами першого сектора і відкинув віко. Опустившись навколішки перед скринею, Томас витягнув з неї вчорашню карту і поклав біля свого витвору.

— Що тепер робити? — запитав він.

— Слід порівняти конфігурації сектора. Правда, порівнювати зміни за два дні нема сенсу. Щоб знайти якісь закономірності, потрібні результати кількох тижнів. Невдячна справа, але я впевнений: щось тут приховано. Щось таке, що нам допоможе. Просто поки ми цього не бачимо. Лайно, як я й казав.

Томас відчув, що глибоко в мозку щось заворушилося; те ж саме він відчував, коли вперше потрапив до Картосховища. Рухомі стіни. Конфігурація. Всі ці прямі лінії — може, зовсім не про такі карти йдеться? Може, це на щось вказує? Томас не міг позбутися відчуття, що він не помічає очевидного, а ключ до розгадки лежить на поверхні.