Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Хлопець ліг у кутку, зручно вмостившись у плющі, й накрився ковдрою з головою. Йому чомусь видалося, що в такий спосіб він зможе відгородитися від вторгнення Терези в мозок. За кілька хвилин Томас трохи заспокоївся, серцебиття вирівнялося.

— Найтяжче було забувати тебе.

Спершу Томас подумав, що чує в мозку чергове повідомлення, тож затиснув вуха руками, але голос звучав… по-іншому. Дівочий голос… Він чув його вухами. По спині пробіг холодок, і Томас повільно стягнув ковдру з голови.

Праворуч од нього, прихилившись до масивного муру, стояла Тереза. Тепер вона була зовсім інакша — сповнена життя й енергії, та головне, на ногах. У білій сорочці на довгий рукав, синіх джинсах, коричневих черевиках Тереза видалася йому навіть ще привабливішою, ніж того дня, коли він побачив її без тями. Чорне волосся обрамляло білу шкіру обличчя, на якому синім вогнем сяяли очі.

— Томе, ти і справді не пам’ятаєш мене? — Її м’який голос разюче відрізнявся від того глухого напівбожевільного бурмотіння, яким вона повідомила, що «все зміниться».

— Хочеш сказати, що… пам’ятаєш мене? — запитав Томас і зніяковів — від хвилювання в нього на останньому слові зірвався голос.

— Так. Ні. Напевно… — вона обурено підкинула руки. — Не можу пояснити.

Томас розтулив був рота щось сказати — й одразу стулив.

— Я тільки пам’ятаю, що пам’ятала тебе, — відповіла дівчина, тяжко зітхнувши і сідаючи на землю; притиснувши коліна до грудей, вона обхопила їх руками. — Почуття. Емоції. У мене в голові неначе розставлені стелажі для різних людей і спогадів, але вони порожні. Все, що відбувалося в минулому, ніби відгороджене білою запоною, і ти також.

— Звідки ти мене знаєш? — Томасу здалося, що стіни довкола стали обертатися.

Тереза подивилася на нього.

— Здається, ми були знайомі до того, як потрапили в Лабіринт. Як я сказала, в голові майже цілковита порожнеча.

— Ти знаєш про Лабіринт? Хто тобі сказав? Ти ж тільки-но отямилася!

— Я… я й сама нічого не розумію, — вона простягнула йому руку. — Але впевнена, що ти — мій друг.

Томас скинув із себе ковдру і, мов під гіпнозом, посунувся вперед.

— Мені подобається, що ти називаєш мене «Томом»…

Не встигли ці слова зірватися з його вуст, як він одразу ж пошкодував про це — безглуздішої репліки годі й вигадати.

— А тебе хіба не так звати? — подивилася на нього Тереза.

— Так, але переважно мене тут називають Томасом. Хіба тільки Ньют називає мене Томмі. А «Том» звучить… якось по-домашньому, чи що. Хоча й не знаю, що таке справжня домівка, — він гірко посміхнувся. — Ми, здається, тут усі геть заплуталися.

Терезине обличчя вперше осяяла посмішка. Томас мало не відвернувся, бо така краса разюче контрастувала з цим похмурим сірим місцем. Здавалося, він просто не мав права милуватися цим обличчям.

— І справді заплуталися, — сказала вона. — І мені страшно.

— Можеш повірити, мені також.

Якийсь час вони сиділи мовчки, втупившись у землю.

— Що… — почав нарешті Томас, не знаючи, як сформулювати запитання. — Як… у тебе виходить говорити до мене подумки?

Тереза похитала головою.

«Не знаю. Просто вдається, а як — не знаю», — відповіла вона подумки, потім провадила вголос:

— Це наче якби ти спробував проїхатися тут на велосипеді. Можу заприсягтися, що ти сів би і поїхав, не замислюючись. Та хіба ти пам’ятаєш, як навчався їздити на ньому?

— Ні. Точніше… Я пам’ятаю, як катався, та не пам’ятаю, як учився… — Томас зробив паузу і скрушно додав: — І хто мене вчив, не пам’ятаю…

— Ну… — промовила дівчина і часто закліпала, зніяковівши через те, що мимоволі зіпсувала Томасу настрій. — Загалом, у мене приблизно так само.

— Вичерпне пояснення.

Тереза стенула плечима.

— Сподіваюся, ти нікому не казав про голос у голові? А то всі вирішать, що ми звихнуті.

— Ну… розповів, коли це сталося вперше. Та Ньют, напевно, думає, що в той день я просто перенервував.

Томасу дуже захотілося походити. Здавалося, що як він і далі сидітиме на місці, то збожеволіє. Хлопець підвівся і почав ходити туди-сюди.

— Забагато загадок ти загадала: незрозуміла записка з повідомленням, що ти «остання», кома, здатність спілкуватися зі мною подумки… Ти можеш усе це пояснити?

Тереза стежила очима за Томасом, який нипав перед нею туди-сюди.

— Прибережи сили і не став зайвих запитань. У мене залишилося тільки розпливчасте відчуття, що ми десь відігравали якусь важливу роль, що нас для чогось використовували і ми опинилися тут невипадково. Я знаю, що запустила Завершення чогось… хоч і не пам’ятаю, чого саме, — зітхнула вона. Її обличчя почервоніло. — Від моїх спогадів не більше зиску, ніж од твоїх.