Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Мінхо ляснув його по плечу.

— Після вечері й розмови з Ньютом і Альбі зможеш повернутися сюди й порівнювати карти, скільки заманеться. Ходімо.

Томас склав аркуші в скриню і зачинив віко, страшенно злий через оце дивне відчуття. Воно засіло як скабка в боці. Рухомі стіни, прямі лінії, конфігурації… Відповідь десь на поверхні.

— Гаразд, ходімо.

Не встигли вони вийти з Картосховища, з брязкотом зачинивши по собі масивні двері, як до них підійшли явно стурбовані Ньют з Альбі. Томасове збудження вмить змінила тривога.

— Привіт, — сказав Мінхо. — Ми саме…

— До справи, — обірвав його Альбі на півслові. — Немає часу. Щось знайшли?

Мінхо спохмурнів.

— І я радий тебе бачити. Так, знайшли дещо цікаве.

Всупереч Томасовим очікуванням, Альбі, здається, засмутився ще дужче.

— Чортове місце починає розсипатися, як картковий будиночок, — він кинув на Томаса недобрий погляд, неначе в цьому винен новачок.

«Що з ним?» — подумав Томас, відчуваючи, як у ньому закипає злість. Вони як прокляті весь день гасали Лабіринтом — і що натомість отримують?

— Ти про що? — запитав Мінхо. — Щось іще сталося?

Відповів Ньют, кивнувши у бік Ящика:

— Сьогодні довбаний Ящик не прийшов. Приходив щотижня впродовж двох років у той самий день і той самий час. А сьогодні — ні.

Всі четверо подивилися на металеві стулки. Томасові навіть здалося, ніби над ними нависає тінь — ще похмуріша, ніж тьмяне сіре світло, яке накрило Глейд.

— Гниляк нам тепер, — пробурмотів Мінхо. Томас зрозумів, що вони опинилися в реальній скруті.

— Сонця для рослин немає, — вимовив Ньют. — Постачання припинилося. Я б сказав, це таки гниляк.

Альбі стояв, схрестивши руки на грудях, і далі задумливо дивився на люк, немов силою думки намагався відчинити його стулки. Томас сподівався, ватажок не згадуватиме того, що бачив під час Переміни, — і взагалі нічого, пов’язаного з Томасом. Особливо зараз.

— Так от, — провадив Мінхо, — як я вже казав, ми виявили дещо дивне.

Томас чекав, сподіваючись, що Ньют з Альбі зрадіють, а може, навіть зможуть надати якусь інформацію, яка пояснить загадку.

Ньют запитально звів брови.

— Що саме?

Мінхо детально описав їхні з Томасом пригоди, почавши з грівера, за яким вони простежили, і завершивши результатами експерименту зі жбурляння каміння зі Стрімчака.

— Напевно, це веде туди, де… ну… живуть грівери, — підсумував він.

— У гріверову нору, — вставив Томас. Усі троє обдарували його роздратованими поглядами, наче він узагалі не мав права висловлюватися. Вперше така реакція майже не образила Томаса.

— Мушу в біса подивитися на це власними очима, — пробурмотів Ньют. І додав: — Навіть не віриться.

Томас не міг не погодитися.

— Навіть не знаю, що можна зробити, — сказав Мінхо. — Може, вийде якось перегородити коридор?

— Без варіантів, — відповів Ньют. — Ти забув, що кляті почвари вміють повзати по мурах? Їх не зупинить жодна перепона.

Розмова раптово перервався: біля Домівки зчинився якийсь переполох. Кілька глейдерів біля входу до будинку щось бурхливо обговорювали, намагаючись перекричати один одного. Серед них був і Чак; щойно він помітив Томаса, то одразу ж кинувся назустріч. Хлопчик перебував у стані сильного збудження, і Томас подумки приготувався до чергових неприємних несподіванок.

— Що відбувається? — запитав Ньют.

— Вона отямилася! — вигукнув Чак. — Дівчина отямилася!

Всередині в Томаса все обірвалося; він притулився до бетонної стіни Картосховища. Дівчина отямилася. Та сама дівчина, чий голос він чув у своєму мозку. Йому закортіло втекти, перш ніж це знову станеться, перш ніж вона з ним подумки заговорить.

Запізно.

«Томе, я тут нікого не знаю. Забери мене! Все розпливається… Я починаю забувати все, крім тебе… Я повинна так багато розповісти тобі! Але все розпливається…»

Він не міг збагнути, як це в неї виходить, як вона опиняється в нього у голові.

Тереза помовчала, потім додала щось зовсім дивне.

«Лабіринт — це код. Томе, Лабіринт — це код».

Томас не хотів її бачити. Він узагалі нікого не хотів бачити.

Щойно Ньют пішов поговорити з дівчиною, Томас непомітно вислизнув, щоб ніхто не зауважив його схвильованого стану. Беручи до уваги, що всі в Глейді тільки й думали про новеньку, яка раптово отямилася після коми, сховатися виявилося нескладно. Він забрався з майдану на околицю Глейду, а потім побіг до облюбованого місця в лісі за Могильником.