Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Голос. Голос дівчини — ніжний, але твердий шепіт. Томас його чув. Тепер він не сумнівався, що справді чув.

— Та що з тобою в біса коїться? — вигукнув Ньют.

Томасове серце шалено калатало, а в скронях пульсувала кров. У шлунку огидно замлоїло.

— Вона… Чорт, вона зі мною говорить. Подумки. Вона щойно вимовила моє ім’я!

— Що?!

— Присягаюся! — світ крутонувся, голову здавило. Томас відчував, що божеволіє. — Я… чую у своїй голові її голос — щось таке… Це не зовсім голос…

— Сядь, Томмі. Що ти верзеш?

— Ньюте, я серйозно. Це… не зовсім голос… і все-таки це голос.

«Томе, ми останні. Невдовзі все закінчиться. Має закінчитися».

Слова відлунювали в голові, торкаючись барабанних перетинок, — тепер він справді їх почув. Однак голос звучав так, наче не проникав у вуха ззовні, а виникав у Томаса в мозку, буквально з нізвідки.

«Томе, не бійся мене».

Він затиснув вуха долонями і примружився. Розум відмовлявся повірити в реальність того, що відбувається.

«Пам'ять поступово стирається, Томе. Коли я прокинуся, то майже нічого не пам'ятатиму. Ми здатні пройти Випробування. Воно мусить завершитися. Мене послали як такий собі пусковик».

Томас більше не міг цього витерпіти. Не звертаючи уваги на Ньютові запитання, він кинувся до дверей, рвучко відчинив їх і вилетів у коридор. Скотившися сходами, він кулею вискочив з дверей і побіг геть. Але голос не змовкав.

«Все зміниться», — повторила дівчина.

Йому хотілося кричати і бігти до знемоги. Опинившись біля Східної Брами, Томас промчав крізь неї і вибіг за межі Глейду. Він долав коридор по коридору, заглиблюючись у самісіньке серце Лабіринту, геть забувши про Правила. Але від голосу втекти не міг.

«Це ми з тобою, Томе. Ми винні в тому, що сталося з ними. І з нами».

Томас зупинився лише тоді, коли голос замовк остаточно.

Він з подивом зрозумів, що біг Лабіринтом майже годину — тіні від мурів потягнулися на схід, а значить, сонце скоро сяде, Брама зачиниться. Треба повертатися. Томас підсвідомо зауважив, як легко він, не замислюючись, зорієнтувався в просторі й часі. Це був інстинкт.

Час повертатися.

Але він не був певен, що зможе це витримати. Отой голос у голові. Оті дивні речі, які каже дівчина.

Втім, він не мав вибору. Запереченням правди справі не зарадиш. І хай яким неприємним було вторгнення в свідомість, його не порівняти з можливістю знову зустрітися з гріверами.

Дорогою назад Томас багато чого про себе довідався. Хлопець без вагань, підсвідомо, точно поновив у пам’яті весь пройдений ним маршрут, і тепер упевнено біг довгими коридорами у зворотному напрямку, безпомилково звертаючи то ліворуч, то праворуч.

Це означало лише одне: Мінхо не помилявся, стверджуючи, що невдовзі Томас стане найкращим бігуном.

Хлопець дізнався про себе і ще дещо — наче ночі в Лабіринті було недосить, щоб це зрозуміти, — він має чудову фізичну форму. Буквально добу тому Томас перебував у стані крайнього виснаження, а тіло боліло з голови до п’ят, однак він зміг швидко відновитися і зараз біг без особливих зусиль, хоч і перебував у Лабіринті майже дві години. Не треба бути генієм математики, щоб підрахувати, що до повернення в Глейд Томас подолав половину марафонської дистанції.

Справжні розміри споруди він оцінив тільки тепер — Лабіринт простягався на милі, милі й милі. І якщо врахувати, що ночами стіни переміщаються, то ставало ясно, чому з нього не здавалося знайти вихід. Досі Томас сумнівався в правдивості слів бігунів, щиро дивуючись їхній нездатності вирішити загадку Лабіринту.

Томас біг не зупиняючись, звертав то ліворуч, то праворуч, то рухався прямо. Коли нарешті перетнув кордон Глейду, до зачинення Брами залишалися лічені хвилини. Втомлений, він попрямував до Могильника, зайшов у ліс і дістався місця, де в південно-західному кутку дерева сплелися майже в непролазні хащі. Понад усе хлопцеві хотілося зараз побути на самоті.

Коли майже стихло мекання овець і рохкання свиней, а голоси глейдерів перетворилися на далеке невиразне бурмотіння, Томас нарешті отримав те, чого хотів. Відшукавши стик двох велетенських стін, він знесилено звалився просто на землю. Ніхто по нього не прийшов, ніхто його не потурбував. Незабаром південний мур зрушив з місця, зачиняючи прохід на ніч. Томас відсунувся від стіни, а коли вона зупинилася, знову притулився до густого плюща і заснув.

Вранці хтось лагідно поторсав його за плече.