Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

— Томасе, прокинься.

Це був Чак — здається, хлопчина здатен дістати Томаса з-під землі.

Зі стогоном Томас випростався і потягнувся руками. Вночі хтось дбайливо, як мати, вкрив його двома ковдрами.

— Котра година? — запитав він.

— Ти мало не проспав сніданок, — Чак сіпнув його за руку. — Треба йти. Вставай. Час уже почати поводитися як нормальний глейдер, а то наживеш нових проблем.

Події минулого дня раптом увірвалися в Томасову свідомість, і в животі замлоїло. «Цікаво, що тепер зі мною зроблять? — подумав він. — Дівчина начебто говорила, що це через нас із нею все це сталося з ними. І з нами. Що все це означає?»

Напевно, він з’їхав з глузду. Хтозна, можливо, стрес від перебування в Лабіринті позначився на його психіці. Так чи так, а тільки він чув дивний голос у голові. Решта не були в курсі тих дивних речей, про які повідомила Тереза, тож Томаса ніхто ні в чому не звинувачував. Ба більше, ніхто навіть не знав, що вона назвала йому своє ім’я. Ніхто, за винятком Ньюта.

Хлопець вирішив мовчати: справи і так були кепські, а зізнавшись, що він чує голоси, може лишень нажити нових неприємностей. Правда, залишалася одна проблема — Ньют. Доведеться переконати його, що стрес причавив Томаса, і тепер, як слід виспавшись, він знову в нормі. «Я не збожеволів», — подумки переконував себе Томас. І, по суті, він мав рацію.

Чак спостерігав за ним, звівши брови.

— Вибач, — сказав Томас, встаючи і намагаючись поводитися природно. — Замислився. Ходімо поїмо — я помираю з голоду.

— Лацно, — відповів Чак, ляснувши його по спині.

Дорогою в Домівку Чак теревенив без угаву. Томас не скаржився — в цьому шаленому світі хіба невимушена розмова з приятелем нагадувала нормальне життя.

— Тебе ввечері знайшов Ньют і наказав не турбувати. І ще він оголосив усім рішення Ради щодо тебе — доба в Буцегарні, а опісля — навчання за програмою тренування бігунів. Були незадоволені шлапаки, були й такі, що підтримали рішення, але більшість поводилися так, ніби їм узагалі начхати. Що ж до мене, то мені це страшенно подобається, — Чак зробив паузу, щоб набрати в легені повітря. — Знаєш, у першу ніч, коли ти лежав і варнякав про те, що мрієш стати бігуном, я в душі реготав. Казав собі: у бідолахи від пережитого зовсім дах поїхав. А вийшло, що помилявся я.

Томасу зовсім не хотілося говорити на цю тему.

— Будь-хто так само вчинив би на моєму місці. І не моя провина в тому, що Ньют і Мінхо вирішили зробити з мене бігуна.

— Ой, годі вже тобі. Не треба скромності.

Зараз кар’єра бігуна хвилювала Томаса менше, ніж загадковий голос у голові та все, сказане Терезою.

— Мабуть, я трохи розхвилювався, — хлопець вичавив посмішку: всередині все переверталося на саму думку про те, що доведеться на самоті день просидіти в Буцегарні.

— Подивимося, як воно тобі буде, коли день бігатимеш, висолопивши язик. Хай там як, а знай, що старий Чакі пишається тобою!

Такий ентузіазм розвеселив Томаса.

— Якби ти був моєю мамою, — сказав він, посміхаючись, — у мене було б не життя, а суцільне свято.

«Моєю мамою», — подумав він. На мить світ, здавалося, почорнів — Томас навіть власної матері не пам’ятав. Він змусив себе відкинути сумну думку, поки вона остаточно його не поглинула.

Хлопці зайшли на кухню, взяли сніданок і, відшукавши два вільні місця за великим столом, сіли. Всі, хто заходив, з цікавістю дивилися на Томаса. Кілька глейдерів навіть підійшли і привітали його; інші, навпаки, поглядали з неприхованою ворожістю, і все-таки Томасу здалося, що більшість його підтримують.

І тут він згадав про Галлі.

— До речі, Чаку. А Галлі знайшли? — запитав він, стараючись говорити невимушено, закидаючи в рот шматок яєчні.

— Ні. Саме збирався тобі розповісти. Кажуть, після Зборів бачили, як він вбігає в Лабіринт. Відтоді він так і не повернувся.

Томас упустив виделку, не знаючи, що думати і чого тепер чекати. Новина його приголомшила.

— Як? Ти серйозно? Він і справді пішов у Лабіринт?

— Ну так. Ні для кого не новина, що він збожеволів. Шлапак якийсь учора навіть звинуватив тебе, що ти в Лабіринт побіг, щоб його вбити.

— Повірити не можу… — Томас утупився в тарілку, намагаючись зрозуміти, навіщо Галлі так зробив.

— Не переймайся, чувак. Його всі терпіти не могли, окрім двох-трьох шлапаків. Це вони звинувачують тебе в його вбивстві.

Томас слухав і дивувався невимушеності, з якою Чак говорить про це.

— Хлопець уже, напевно, на тому світі. А ти кажеш так, ніби Галлі поїхав на канікули.