Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

— Чудово, Клінте, — кинув Ньют невимушено, ніби вже не вперше провідував незнайомку. — Житиме?

— Житиме, — відгукнувся Клінт. — Одужує, постійно розмовляє уві сні. Напевно, скоро отямиться.

У Томаса тьохнуло серце. Чомусь він не сприймав усерйоз імовірність того, що дівчина може отямитися, цілком одужати і поговорити з глейдерами. Дивно, та на цю думку хлопець занервував.

— Ви записуєте її слова? — поцікавився Ньют.

Клінт кивнув.

— Здебільшого це — нерозбірливе бурмотіння, та ми записуємо все, що почуємо.

— Розповідай, — сказав Ньют, тицьнувши пальцем у блокнот, що лежав на столі.

— Та все те саме, що й тоді, коли її з Ящика вийняли: що невдовзі все зміниться, про Творців і про те, що «все має закінчитися». І ще… — тут Клінт покосився на Томаса, даючи зрозуміти, що не хоче говорити в його присутності.

— Все гаразд. Він має право чути те, що чую я, — заспокоїв його Ньют.

— Ну… я не зміг як слід розчути всіх слів, але… — Клінт знову скоса глянув на Томаса, — вона повсякчас повторює його ім’я.

Томас мало на підлогу не гепнувся. Невже його ім’я взагалі ніколи не припинять згадувати? Невже вони з дівчиною і справді знайомі? Наслання якесь, від якого не сховатися.

— Дякую, Клінте, — тон Ньюта не залишав сумнівів у тому, що медчук вільний. — Напишеш про все докладний звіт, гаразд?

— Напишу, — медчук кивнув обом відвідувачам і вийшов з кімнати.

— Тягни сюди стілець, — сказав Ньют, сідаючи на край ліжка. Томас із полегшенням зауважив, що Ньют не перейшов до відвертих звинувачень. Він висунув з-під столу стілець, поставив його біля ліжка і сів, нахилившись вперед, щоб уважніше роздивитися обличчя дівчини.

— Щось пригадуєш? — запитав Ньют. — Бодай щось?

Томас не відповів, і далі вдивляючись в обличчя дівчини, силкуючись зруйнувати невидимий бар’єр у мозку і відшукати її у своєму минулому. Подумки повернувся до того моменту, коли її витягли з Ящика і вона на якусь мить розплющила очі. Темно-сині очі, такого насиченого відтінку, якого він більше ні в кого ніколи не бачив. Він спробував поєднати два образи в один, уявити ті очі на обличчі сплячої. Чорне волосся, перлинно-біла шкіра, повні вуста… Томас знову здивувався незвичайній вроді дівчини.

І раптом десь у найдальшому закапелку пам’яті наче щось сколихнулося — ледве відчутний трепет крил у темному кутку, невидимий, але реальний. Відчуття тривало лише мить і відразу розчинилося в надрах утраченої пам’яті. Але Томас справді щось відчув!

— Я і справді її знаю, — прошепотів він, відкидаючись на спинку стільця. Коли він промовив це вголос, в нього наче камінь з душі звалився.

— Правда? — підвівся Ньют. — І хто ж вона?

— Гадки не маю. Але в мозку щось клацнуло — десь я з нею бачився, — Томас потер очі, роздратований нездатністю вхопитися за спогад.

— Чудово, тоді продовжуй думати, не втрачай зачіпку. Сконцентруйся.

— Та намагаюсь я, тому помовч.

Томас заплющив очі та спробував побачити в чорній порожнечі обличчя дівчини. Хто вона? Абсурдне питання — він не знає навіть, хто він такий.

Томас посунувся вперед на стільці й тяжко зітхнув, потім подивився на Ньюта, скрушно хитаючи головою.

— Я просто не…

«Тереза».

Томас підскочив, поваливши стілець на підлогу, і злякано став роззиратися на всі боки. Йому здалося…

— Що таке? — запитав Ньют. — Щось згадав?

Не звертаючи уваги на питання, збентежений Томас і далі роззирався, впевнений, що почув чийсь голос. Потім знову подивився на дівчину.

— Я… — він знову сів, нахилився вперед, вдивляючись у її обличчя. — Ньюте, перед тим як я схопився, ти щось говорив?

— Ні.

Ну звісно ні.

— Мені здалося, що я почув… Сам не знаю. Може, це у мене в голові лунає голос. Вона зараз нічого не говорила?

— Вона? — здивувався Ньют. Очі в нього спалахнули. — Ні. А що ти почув?

Страшно були зізнатися.

— Я… присягаюся, що почув ім’я. Тереза.

— Тереза? Ні, я нічого такого не чув. Ім’я, напевно, спливло з глибин твоєї клятої пам’яті. Виходить, її звати Тереза. Скоріше за все, так.

Томас почувався вкрай незатишно, наче на його очах щойно сталося щось надприродне.

— Присягаюся, я справді чув голос! Але тільки в голові. Чорт, не можу пояснити…

«Томасе».

Цього разу він не просто схопився зі стільця, а ще й відлетів од ліжка на протилежний бік кімнати, зваливши при цьому зі столу лампу — вона з гуркотом упала на долівку й розбилася на дрібні скалки.