Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Хлопці завмерли й обернулися.

— Що? — перепитав Ньют.

Альбі розплющив очі й уже голосніше повторив сказане.

— Обережніше з дівчиною, — його повіки знову заплющилися.

Знову вона — дівчина. Так чи так, усе чомусь крутиться довкола неї. Ньют кинув на Томаса здивований погляд, та у відповідь той тільки знизав плечима. Він гадки не мав, про що мова.

— Ходімо, — шепнув Ньют.

— І ще, Ньюте, — гукнув Альбі, не розплющуючи очей.

— Так?

— Бережіть карти, — Альбі повернувся до них спиною, демонструючи, що нарешті висловився.

Прозвучало це недобре. Ой недобре. Томас із Ньютом вийшли з кімнати і тихо причинили по собі двері.

Томас мчав за Ньютом, який квапився сходами вниз і геть з Домівки — на залитий пообіднім сонцем двір. Довший час хлопці мовчали. Для Томаса все робилося тільки гірше й гірше.

— Зголоднів, Томмі? — надворі запитав Ньют.

Томас не повірив власним вухам.

— Зголоднів? Та мені після всього побаченого блювати хочеться — ні, я не зголоднів.

— А я би поїв, — широко всміхнувся Ньют. — Ходімо на кухню, шлапак, може, там щось залишилося після обіду. Заодно дещо обговоримо.

— Так і думав, що ти скажеш щось таке…

Потроху Томас долучався до життя в Глейді, тому міг дедалі краще передбачати події.

Хлопці попрямували на кухню, де, попри протести Казана, взяли бутерброди з сиром і трохи сирих овочів. Томас зауважив, що наглядач кухарів якось підозріло позирає на Томаса, та варто було йому подивитися на Казана, як той вмить відводив погляд. Щось підказувало хлопцеві, що відтепер така поведінка стане нормою — місцеві чомусь вважали його особливим. Попри те, що Томас усього тиждень жив у Глейді, він почувався так, ніби перебуває тут вічність.

Вони вирішили пообідати надворі й уже за кілька хвилин сиділи біля західного муру, притулившись до оповитого плющем каменя і спостерігаючи за глейдерами, які займалися своїми буденними справами. Томас змусив себе поїсти — судячи з того, з якою швидкістю розвивалися події, чергової несподіванки можна очікувати щомиті, а отже, він мусить підкріпитися.

— Таке вже колись бувало? — запитав Томас, помовчавши хвилину-другу.

Ньют глянув на нього, раптово спохмурнівши.

— Ти про Альбі? Ні. Ніколи. З іншого боку, ніхто ніколи і не намагався розповісти, що саме згадав під час Переміни, а коли ми запитували — не зізнавалися. Може, з Альбі таке і сталося, бо він вирішив усе розповісти.

В Томаса аж шматок у горлі застряг. Невже люди десь із того боку Лабіринту якимось чином можуть їх контролювати? На саму думку про це кинуло в дрож.

— Треба знайти Галлі, — змінив тему Ньют, гризучи морквину. — Десь сховався, паскуда. Як поїмо, одразу ж за це візьмуся. Давно вже він в ув’язненні не сидів.

— Правда?

Томас неабияк зрадів почутому. Він з величезним задоволенням особисто зачинив би по Галлі двері камери, а ключі закинув би якнайдалі.

— Цей шлапак погрожував прикінчити тебе, тому ми зобов’язані подбати про твою безпеку. Нехай радіє, що ми не засудили його до Вигнання, та обіцяю, що цей гнилоголовий дорого заплатить за свої витівки. Пам’ятаєш, що я казав тобі про порядок?

— Еге ж.

Томас подумав, що, відсидівши у в’язниці, Галлі зненавидить його ще дужче. «Байдуже, — переконував себе він. — Я більше його не боюся».

— От як ми вчинимо, Томмі, — сказав Ньют. — До кінця дня будеш біля мене — ми маємо обговорити певні справи. Завтра відсидиш, а наступний день проведеш з Мінхо. Я хочу, щоб ти якийсь час тримався подалі від інших шлапаків. Зрозумів?

Томас нічого не мав проти.

— Звучить чудово. Значить, Мінхо мене тренуватиме?

— Саме так. Ти тепер бігун, і він тебе навчатиме. Лабіринт, карти тощо. Багато чого доведеться повчитися. Сподіваюся, що ти добре попрацюєш.

На диво, Томаса не злякала думка про те, що доведеться знову виходити в Лабіринт. Він твердо вирішив виправдати Ньютові сподівання, до того ж наполегливе тренування допоможе не думати про інші проблеми. І потайки Томас сподівався якнайшвидше покинути Глейд. Його новою метою в житті стало уникати людей.

Хлопці мовчки доїдали обід, коли Ньют раптом заговорив про те, що турбувало його насправді. Зім’явши рештки їжі в кульку, він повернувся до Томаса і зазирнув йому прямо в очі.

— Слухай, — почав Ньют. — Ти маєш у дечому зізнатися. Надто вже часто ми чули про це від інших, тож немає сенсу заперечувати. Прийшов час сказати правду.

Томас розумів, що рано чи пізно до цього дійде, та однак здригнувся. Він мовчав.