Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Чак раптом про щось глибоко замислився.

— Знаєш, я не думаю, що він загинув.

— Га? Тоді де він? Хіба ми з Мінхо не єдині, хто примудрився протягнути цілу ніч?

— Та я про це й кажу. Мені здається, приятелі ховають його де-небудь у Глейді. Звісно, Галлі ідіот, але не настільки, щоб, як ти, всеньку ніч сидіти в Лабіринті.

Томас похитав головою.

— А може, саме тому він і втік. Хотів усім довести, що не гірший за мене. Та він мене на дух не переносить. Чи не переносив, — додав він по паузі.

— Байдуже, — Чак знизав плечима, немов вони сперечалися про те, щó взяти на сніданок. — Якщо він загинув, то рано чи пізно ви знайдете труп, а якщо живий, то зголодніє і з’явиться на кухні. Мені начхати.

Томас узяв тарілку і поставив на прилавок.

— Зараз мені тільки хочеться бодай один день пожити нормально, ні про що не думати і цілком розслабитися.

— То твоє кляте бажання буде виконано! — озвався хтось за їхніми спинами біля дверей на кухню.

Томас обернувся і побачив Ньюта: той посміхався. Посмішка вселила в Томаса почуття дивного спокою, наче він упевнився, що світу ніщо не загрожує і життя налагоджується.

— Ходімо, чортів в’язень, — сказав Ньют. — Розслабишся і поживеш нормально в Буцегарні. Ходімо. Опівдні Чакі принесе тобі обід.

Томас кивнув і слідом за Ньютом попрямував до дверей. Зненацька перспектива просидіти день у в’язниці видалася привабливою. Сиди собі й розслабляйся.

Проте щось підказувало хлопцеві, що скоріше Галлі принесе йому квіти, ніж бодай один день у Глейді мине без дивних трапунків.

Буцегарня тулилася в непримітному закутку між Домівкою і північним муром, схована колючим і скуйовдженим чагарником, який, схоже, не підстригали сто років. То була грубо збудована бетонна споруда з єдиним крихітним заґратованим віконцем і дерев’яними дверима, замкненими на загрозливий іржавий засув, наче потрапила сюди з темних століть середньовіччя.

Ньют дістав ключ, відчинив двері й жестом звелів Томасу увійти.

— Там тільки стілець і безмежні можливості для гультяйства. Насолоджуйся.

Томас подумки чортихнувся, коли переступив поріг і побачив той самий єдиний предмет меблів — потворний хиткий стілець, одна ніжка якого була явно коротша за решту — причому, ймовірно, вкоротили її навмисно.

— Вдалого дня, — напучував Томаса Ньют, зачиняючи двері. Хлопець почув за спиною, як рухається засув і клацає замок, потім у маленькому віконці без скла показалася задоволена Ньютова фізіономія. — Легке покарання за порушення правил, — повідомив він, дивлячись крізь ґрати. — Хоч ти і врятував життя людині, Томмі, але мусиш дечого навчитися…

— Та знаю я. Порядок!

Ньют усміхнувся.

— Ти, шлапак, непоганий, але незалежно від того, друзі ми чи ні, повинен чітко дотримувати правил. Тільки вони і допомогли нам, бідолахам, вижити. Поміркуй, поки сидітимеш тут і витріщатимешся на чортові стіни.

Минула перша година, і нудьга прокрадалася до Томаса, як щури під двері. До кінця другої години йому хотілося битися головою об стіну. Ще за кілька годин він дійшов висновку, що волів би повечеряти в товаристві Галлі та гріверів, ніж стирчати в цій клятій Буцегарні. Він спробував виловити з надр свідомості якісь спогади, та щойно спливало щось невиразне, як враз розсіювалося.

На щастя, опівдні прийшов Чак. Він приніс обід і трохи розвіяв нудьгу.

Просунувши у віконце кілька шматків курятини і склянку води, він — у своєму репертуарі — заходився розважати Томаса нескінченними розмовами.

— Життя повертається до нормального, — оголосив він. — Бігуни в Лабіринті, решта займаються повсякденними справами. Так, може, ми й виживемо. Правда, Галлі не з’явився. Якщо бігуни знайдуть його труп, Ньют наказав їм негайно повертатися. До речі, Альбі вже став на ноги і гасає Глейдом. Ньют страшенно радий, що тепер йому більше не доведеться виконувати роль великого боса.

На згадку про Альбі Томас застиг зі шматком курятини в руці. Він уявив, як усього добу тому той бився в конвульсіях і душив себе. Потім хлопцеві спало на думку, що ніхто досі не знає, щó сказав йому Альбі після того, як Ньют вийшов з кімнати, — просто перед спробою самогубства. Втім, тепер, коли Альбі не прикутий до ліжка, ніщо не завадить ватажкові глейдерів передати решті розмову з Томасом.

Чак і далі собі теревенив, зненацька спрямувавши розмову в геть несподіване русло.

— Слухай, я тут трохи заплутався… Знаєш, мені сумно, я сумую за домівкою, але при цьому зовсім не пам’ятаю місця, в яке мрію повернутися. Це так дивно, якщо розумієш, про що я… Але я знаю напевно, що не хочу жити тут. Хочу повернутися назад, до родини. Хай якою вона була і хай звідки мене викрали. Я хочу все згадати.