Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Усі присутні в кімнаті приглушено забурмотіли й стали перешіптуватися, і Ньют цикнув на наглядачів. Томасу закортіло негайно тікати з кімнати якнайдалі.

— Галлі, — промовив Ньют. — Постарайся дотримуватися клятого порядку. Якщо ти збираєшся роззявляти свого гнилого рота щоразу, як я щось скажу, то можеш відразу забиратися звідсіля під три чорти, бо сьогодні я не в гуморі.

Томасу кортіло активно підтримати Ньюта.

Галлі склав руки на грудях і відкинувся на спинку стільця з таким суворим виглядом, аж Томас мало не розсміявся. Він дедалі дужче дивувався, як раніше до трепету міг боятися Галлі, — тепер той видавався дурним і навіть жалюгідним.

Ньют суворо зиркнув на Галлі та провадив:

— Радий, що це ми з’ясували, — він знову скривився. — Ми зібралися сьогодні, бо останні кілька днів до мене шикуються черги з охочих побалакати про Томаса. Причому одні бачать у ньому загрозу, інші, навпаки, підносять до небес і мало не просять його руки і серця. Слід вирішити, що з ним робити.

Галлі смикнувся вперед, та не встиг він і слова мовити, як Ньют жестом зупинив його.

— Ти ще матимеш нагоду виступити, Галлі. Висловлюємося по черзі. А ти, Томмі, припни язика доти, доки ми не надамо тобі слова. Лацно? — він зачекав на ствердний кивок Томаса і вказав на хлопця, що сидить біля самого краю праворуч. — Зарте Зараза, твій вихід.

Хтось хихикнув, і тихий рослявий хлопець, що керував на Городі, посовався на стільці. Його присутність у цій кімнаті здавалося Томасу не менш недоречною, ніж морква на помідоровій грядці.

— Ну… — почав Зарт, стріляючи очима навсібіч, наче шукав підтримки в оточуючих. — Я й не знаю… Він порушив одне з головних Правил, і ми не можемо дозволити людям думати, що так і має бути… — він замовк і, опустивши очі, потер долоні. — 3 іншого боку, з ним… багато чого змінилося. Тепер ми знаємо, що в Лабіринті можна вижити, а гріверів — убити.

Томас трохи заспокоївся. Бодай хтось його підтримав, і він подумки пообіцяв собі надалі бути якомога люб’язнішим до Зарта.

— Та ну годі, — втрутився Галлі. — Закладаюся, що з тими почварами впорався Мінхо.

— Галлі, пельку стули! — гаркнув Ньют, загрозливо підвівшися з місця. Томасу знову закортіло його підбадьорити. — Тут головую я, чорти б тебе вхопили, і якщо бодай раз іще дзявкнеш без дозволу, обіцяю тобі Вигнання на твою сердешну дупу.

— Дай мені спокій, — саркастично пробурчав Галлі й відкинувся на спинку стільця, знову набувши кумедно-сердитого вигляду.

Ньют сів і махнув рукою Зарту.

— Це все? Офіційні рекомендації будуть?

Зарт похитав головою.

— Гаразд. Казане, ти наступний.

Під бородою кухаря означилася усмішка, і він підвівся.

— Мушу визнати, сила в пупі у шлапака — як у всіх свиней і корів, разом узятих, що їх ми насмажили за всенький рік, — він зробив паузу, немов очікував почути у відповідь сміх, але ніхто не засміявся. — Як на мене, все це безглуздо. Він врятував життя Альбі та прикінчив кількох гріверів, а ми сидимо тут і теревенимо, гадаючи, як з ним чинити. Як сказав би Чак, це купа дристу якась.

Томасу страшенно закортіло підійти до Казана і потиснути йому руку; той висловив уголос саме те, що він сам про це думав.

— Які твої офіційні рекомендації? — поцікавився Ньют.

Казан схрестив руки на грудях.

— Введімо його у кляту Раду, і нехай учить глейдерів того, що проробляв з гріверами в Лабіринті!

В кімнаті наче вибух пролунав, і Ньютові знадобилося не менше хвилини, щоб поновити лад. Томас скривився: надто вже далеко сягнув Казан у своїх рекомендаціях — так далеко, що майже дискредитував попередню чудово сформульовану характеристику того, що відбувається.

— Гаразд, так і запишемо, — мовив Ньют, підтверджуючи слова якимись позначками в блокноті. — А тепер заткайте кляті пельки, я серйозно. Ви добре знаєте правила: жодна пропозиція не може бути відкинута відразу. Кожен з вас по черзі зможе висловитися під час голосування.

Він записав щось і кивнув третьому члену Ради — чорнявому веснянкуватому хлопцю, якого Томас бачив уперше.

— Насправді щодо цього я не маю особистої думки, — промимрив той.

— Що-о? — різко кинув Ньют. — Якого біса ми обрали тебе членом Ради?

— Мені дуже шкода, та я насправді не знаю, як вчинити, — він стенув плечима. — Напевно, я таки погоджуся з Казаном. Навіщо карати людину, яка врятувала комусь життя?

— То ти таки маєш думку, і щойно ти її озвучив, правильно? — допитувався Ньют, постукуючи олівцем.