Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

«Невже хтось може почуватися щасливим за такого життя? — дивувався він. — І яким негідником треба бути, щоб учинити так з нами?» Тепер він набагато гостріше розумів одержимість глейдерів будь-якою ціною знайти вихід з Лабіринту. І справа тут не в самому факті втечі. Оце вперше Томас відчув палке бажання помститися негідникам, які запроторили його сюди.

Втім, такі думки лише повертали Томаса до безнадійності його становища, як уже стільки разів перед тим. Якщо Ньют з Альбі за два роки досліджень не змогли розгадати таємницю Лабіринту, то чи є ймовірність, що розгадка взагалі існує? Але той факт, що попри все глейдери не здавалися, свідчив про їхній характер красномовніше од слів.

І нині Томас опинився в їхніх рядах.

«Тепер це моє життя, — подумав він. — Я маю жити у величезному лабіринті в оточенні огидних почвар». Печаль, немов отрута, роз'їдала душу. Зойки Альбі — зараз, на віддалі, вони звучали тихіше, та однак чути їх було добре — тільки погіршували ситуацію. Чуючи їх, Томас щоразу мимоволі затискав вуха долонями.

Хоч він і не пам’ятав свого життя до того, як отямився в Ящику, він був певен, що останні двадцять чотири години були найгірші.

Непомітно сплив день, і з заходом сонця Глейдом прокотився вже звичний для Томасових вух гуркіт Брами, що зачинялася на ніч.

Коли вже стемніло, Чак приніс йому поїсти й велику склянку холодної води.

— Дякую, — сказав Томас, відчуваючи теплоту до малого. Він хапав з тарілки яловичину з локшиною з усію швидкістю, на яку тільки були здатні зранені руки, і запихав собі в рот. — Саме те, що мені зараз потрібно, — пробурмотів він, жуючи. Відпив води і знову заходився жадібно поглинати їжу. Лише тепер він усвідомив, як сильно зголоднів.

— Як можна так жерти? Просто огидно, — сказав Чак, вмощуючись на лавці біля Томаса. — Все одно що спостерігати, як голодна свиня пожирає власний дрист.

— Дуже смішно, — саркастично зронив Томас. — Піди розваж гріверів у Лабіринті — ото вони посміються!

І він одразу ж пошкодував про сказане. Судячи зі скривдженого виразу на обличчі Чака, це зачепило хлопчика. Втім, образа зникла з його обличчя так само швидко, як і з’явилася.

— До речі, хотів сказати: в Глейді зараз тільки про тебе й говорять.

Томас випростався на лавці, не знаючи, як поставитися до цієї новини.

— А це ще чому?

— О, гм, дай-но подумати. По-перше, всупереч забороні, ти вночі втік у Лабіринт. По-друге, з’ясувалося, що ти, виявляється, просто ніби в джунглях народився — спритно скачеш по заростях плюща і підвішуєш людей на мурах. І по-третє, ти одним з перших примудрився протриматися за межами Глейду цілу ніч, та ще й знищити чотирьох гріверів. Тож ніяк не допетраю, чому це про тебе геть усі балакають.

Томас відчув приплив гордості, який, однак, швидко зійшов нанівець. Йому стало навіть ніяково через те, що він насмілився радіти в таку мить: Альбі лежить у ліжку і волає від болю — мабуть, мріючи померти.

— Ідея підманити їх і скинути зі Стрімчака належала не мені, а Мінхо.

— А за його словами — все навпаки. Він помітив, які викрутаси ти виробляв, і йому спало на думку повторити те саме на краю Стрімчака.

— Викрутаси? — перепитав Томас, закотивши очі. — Та таке до снаги будь-якому ідіоту на планеті.

— Не треба занадтої скромності. Це просто неймовірно — те, що ти зробив. Тобто ви з Мінхо зробили.

Раптом Томас відчув злість. Він жбурнув на землю порожню тарілку.

— Тоді чому мені зараз так паскудно, Чаку? Може, скажеш?

Томас спробував прочитати відповідь у хлопчикових очах, але нічого не побачив. Чак лише нахилився вперед, зчепивши руки в замок і зіпершись на коліна, й похнюпив голову. Потім він ледве чутно пробурмотів:

— Насправді нам усім тут паскудно.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки. Блідий як небіжчик, зі скорботним виразом обличчя, до них підійшов Ньют і всівся на землю навпроти. Попри понурий Ньютів вигляд, Томасу була приємна його присутність.

— Гадаю, найгірше вже позаду, — повідомив Ньют. — Бідолаха кілька днів виспиться, а коли прочумається, все буде гаразд. Правда, ще трохи покричить.

Томас не зовсім розумів, через що доводиться проходити Альбі, — суть Переміни залишалася для нього загадкою. Він спробував невимушено запитати:

— До речі, Ньюте, а що ж насправді там з ним відбувається? Ні, серйозно, я не зовсім розумію, що це за Переміна така.

Відповідь Ньюта його ошелешила.

— Гадаєш, ми розуміємо? — сплюнув той, підкинувши руки й одразу ж знову опустивши їх на коліна. — Ми тільки в біса знаємо, що як тебе вжалить грівер своїми поганими шпичаками, треба негайно зробити ін’єкцію сироватки, бо помреш. Тільки-но потерпілому вводять сироватку, він починає звиватися, труситися, блювати; все тіло вкривається пухирями і зеленіє. Таке пояснення влаштовує, Томмі?