Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Ньют, накульгуючи, побіг їм назустріч.

— Що сталося? — майже сердито запитав він. — І як, чорт…

— Я пізніше все поясню, — перебив його Томас. — Зараз треба врятувати Альбі.

Ньют побілів.

— Про що ти? Він що, живий?

— Ходи сюди, — Томас відійшов праворуч. Задерши голову вгору, він у заростях плюща відшукав очима місце на мурі, де, прив’язаний лозами за руки і ноги, висів Альбі. Без слів Томас тицьнув рукою в потрібному напрямку. Втім, він не зовсім вірив в успіх. Альбі висів на тому самому місці, наче і неушкоджений, та геть не ворушився.

Аж і Ньют помітив його у плющі й перевів погляд на Томаса. Якщо раніше Ньют вигляд мав здивований, то тепер здавався просто шокованим.

— То він… живий?

«Дуже сподіваюся», — подумав Томас.

— Не знаю. Був живий, коли я його підвісив.

— Коли ти його підвісив… — Ньют похитав головою. — Так. Ви з Мінхо — хутчіш досередини, нехай медчуки вас оглянуть. Вигляд у вас жахливий. Коли відпочинете, все мені розповісте.

Томасу кортіло затриматись і довідатися, чи все гаразд з Альбі. Він розтулив був рота, але Мінхо схопив його за руку і потягнув за собою до Глейду.

— Нам треба виспатися. І рани обробити. Бігом.

Томас розумів, що Мінхо має рацію. Ще раз глянувши вгору на Альбі, він скорився і рушив геть з Лабіринту.

Шлях до Глейду, а потім до Домівки здався нескінченним, і звідусіль на хлопців глипали глейдери з роззявленими ротами. На їхніх обличчях читався правдивий жах, наче повсталі з могил мерці ідуть через цвинтар. Томас розумів: реакція викликана тим, що хлопці здійснили неймовірне, але така увага оточуючих бентежила.

Побачивши попереду Галлі — той стояв, схрестивши руки і сердито зиркаючи, — Томас мало не застиг на місці, але все-таки пішов далі. Зібравшись на силі, він відповів Галлі довгим твердим поглядом, і коли відстань між ними скоротилася до п’ятьох футів, той опустив очі в землю.

Томас майже здивувався, як добре йому стало. Майже.

Наступні п’ять хвилин розмилися в пам’яті. Двійко медчуків супроводили хлопців у Домівку, а потім відвели нагору, де Томас крадькома зазирнув у прочинені двері й побачив, як хтось годує безтямну дівчину. Він ледве опанував себе, щоб не зайти в палату і не поцікавитися її станом. Потім їх з Мінхо розселили по різних кімнатах, понакладали пов’язки на рани, що для Томаса стало доволі болісною процедурою, дали поїсти, попити і влаштували на спальні місця. Нарешті хлопець залишився на самоті — лежав на найм’якішій подушці у всьому Глейді.

Поволі поринаючи в сон, він думав про дві речі. По-перше, згадував слово, що його прочитав на спинах обох жуків-жалюків, — «БЕЗУМ», — воно знову й знову поставало перед внутрішнім зором.

По-друге, він думав про дівчину.

За кілька годин — а може, і днів, як йому здалося, — до кімнати зайшов Чак і поторсав Томаса. Кілька секунд Томас не міг збагнути, що відбувається, та коли зрозумів, хто його збудив, невдоволено застогнав.

— Дай поспати, шлапак.

— Я вирішив, що тобі захочеться дізнатися…

Томас потер очі й позіхнув.

— Дізнатися що? — він знову подивився на Чака, здивований його широчезною посмішкою.

— Він живий, — промовив Чак. — 3 Альбі все гаразд — сироватка подіяла.

Сонливість мов рукою зняло, і Томаса затопило полегшення: він і сам здивувався, наскільки зрадів почутій звістці. Втім, наступні Чакові слова затьмарили радість.

— У нього почалася Переміна.

Немов на підтвердження його слів з кімнати десь далі по коридору пролунав зойк, від якого холонула кров.

Томас довго думав про Альбі. Те, що хлопці врятували йому життя і повернули з кошмарів Лабіринту, здавалося неймовірною перемогою. Та чи варте воно того? Нині хлопець мучиться від болю — він проходить через те ж саме, що й Бен. А як він теж перетвориться на психопата? Тривожні думки.

На Глейд опускалися сутінки, а зойки Альбі все висіли в повітрі. Неможливо було ніде сховатися від жахливих звуків, навіть коли Томас випросив у медчуків випустити його з Домівки. Він пішов не відпочивши, весь у саднах і бинтах. Йому кортіло поглянути на людину, заради якої він ризикував власним життям, але Ньют рішуче відкинув прохання. «Стане тільки гірше», — сказав він і лишився непохитним.

Томас був занадто втомлений, щоб сваритися. Він не уявляв, що можна почуватися таким розбитим, хоч і проспав декілька годин. Про роботу й мови не могло бути, тому решту дня Томас просидів на лавці неподалік Могильника, впадаючи у відчай. Стихло перше відчуття радості з приводу того, що вдалося пережити жахливу ніч, і тепер він розпачливо міркував над своїм новим нікчемним життям у Глейді. Кожен м’яз болів; тіло було в синцях і саднах з голови до ніг. Але фізичний біль не порівняти з емоційним потрясінням, пережитим минулої ночі. Тепер усе стало на свої місця. Томас більше не плекав ілюзій з приводу виживання в Лабіринті — йому наче оголосили діагноз: рак на останній стадії.