Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Томас схопився на ноги і побіг назад коридором, а його переслідувало відразу чотири грівери. Він не зупинявся, але, судячи зі звуків, грівери його наздоганяли. Томас біг з останніх сил, намагаючись не думати про те, що смерть у пазурах чудовиськ — лише питання часу.

І раптом, коли він здолав ще три коридори, з-за рогу до нього метнулися дві руки і ривком втягли в прохід. Від страху в Томаса мало не вистрибнуло з грудей серце; він спробував опиратися. Але, зрозумівши, що його схопив Мінхо, припинив брикатися.

— Що…

— Мовчи й бігом за мною! — крикнув Мінхо, вже тягнучи Томаса за собою, ще той і на ноги толком не зіп’явся.

І миті не роздумуючи, Томас рвонув за товаришем. Вони бігли Лабіринтом, звертаючи в нові й нові коридори, — видно було, що Мінхо напевне знає, що робить і куди біжить, бо жодного разу не зупинився поміркувати.

Завернувши за черговий ріг, Мінхо спробував заговорити, жадібно хапаючи ротом повітря.

— Я побачив… як ти вправно пірнув… там, у коридорі… й у мене виникла ідея… нам треба протриматися ще трохи…

Томас уважав за краще не розпитувати, щоб не засапатися, і мовчки мчав за бігуном. Не треба було озиратися, щоб зрозуміти: грівери швидко наздоганяють. Томасове тіло було однією суцільною раною, ноги відмовлялися продовжувати нестримну гонку. Та він уперто біг, сподіваючись лише на те, що серце нагло не припинить качати кров.

Хлопці проминули ще кілька поворотів, коли попереду Томас побачив щось незрозуміле. Щось… неправильне. А слабке світло, яке випромінювали переслідувачі, лише підкреслювало неймовірність того, що постало перед очима.

Коридор не упирався в чергову стіну.

Попереду була темрява.

Томас примружився, силкуючись зрозуміти, що ж воно таке, а хлопці бігли просто в темряву. Здавалося, обидва мури обабіч закінчуються небом. Виднілися зорі. Наблизившись, Томас нарешті збагнув, що то за отвір: Лабіринт закінчився.

«Як? — здивувався він. — Як після стількох років пошуку нам з Мінхо так легко вдалося знайти вихід?»

Мінхо немов прочитав його думки.

— Не радій, — ледве промовив від утоми він. За кілька футів до того місця, де коридор обривався, Мінхо зупинився і, виставивши руку, перегородив Томасу дорогу. Томас пригальмував і обережно підійшов до місця, де Лабіринт закінчувався небом. Брязкіт гріверів чувся дедалі гучніше, але цікавість узяла гору.

Хлопці справді опинилися біля виходу з Лабіринту, але, як і сказав Мінхо, радіти не було сенсу. Хай куди переводив Томас погляд — угору, вниз, ліворуч або праворуч, — він бачив тільки небо і мерехтливі зорі, наче стояв на краю всесвіту. Картина водночас була і страшною, і чарівною. На мить у нього запаморочилося в голові, й він відчув слабкість у колінах — заледве встояв на ногах.

На обрії займалося на світ, небо світлішало на очах. Томас дивився мов заворожений, не розуміючи, як таке може бути. Здавалося, ніби спершу хтось побудував Лабіринт, а потім навіки-віків поставив його ширяти в порожнечі.

— Не розумію, — прошепотів Томас, не впевнений, чи Мінхо його почує.

— Обережніше, — відповів бігун. — Ти будеш не першим шлапаком, який полетить зі Стрімчака, — він схопив Томаса за плече і кивнув назад, углиб Лабіринту. — Ти нічого не забув?

Досі Томас уже чув слово «стрімчак», та його асоціації відрізнялися від того, що він побачив. Безкрає чисте небо ввело хлопця в якийсь гіпнотичний ступор. Він мотнув головою, змусивши себе повернутися до реальності, й озирнувся на гріверів. Вони були від глейдерів усього за дюжину ярдів і рухалися на диво швидко.

Ще Мінхо й не встиг нічого пояснити, як пазли склалися.

— Ці тварюки небезпечні, — сказав Мінхо, — та водночас тупі як баняк. Стій тут, біля мене, обличчям до…

— Я зрозумів. Я готовий, — урвав він товариша.

Вони поволі відступили назад до самісінького краю прірви і стали в центрі коридору впритул один до одного, обличчям розвернувшись до гріверів. Усього декілька дюймів відділяли їх від падіння зі Стрімчака в порожнечу, де не було нічого, крім бездонного неба.

Тепер вони могли покластися тільки на власну мужність.

— Треба діяти синхронно! — крикнув Мінхо. Голос його майже потонув у оглушливому брязкоті шпичаків об каміння. — За моїм сигналом!..

Можна було тільки здогадуватися, чому грівери рухалися вервечкою — ймовірно, їх обмежувала ширина коридору, яка не дозволяла наступати широким фронтом. Та хай там як, а вони котилися один по одному, з гучним брязканням і несамовитим виттям на весь Лабіринт, з твердим наміром убити. Дюжина ярдів скоротилася до дюжини футів, і до зіткнення з монстрами залишалося декілька секунд.