Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Бігун стенув плечима.

— Але ж камінь не зник, а спокійно падав.

— То що тоді сталося з гріверами?

Інтуїція підказувала Томасу, що у загадці Стрімчака ховається щось дуже важливе.

Мінхо знову стенув плечима.

— Містика якась. Та зараз у мене так болить голова, що я не можу про це думати.

Аж раптом Томаса наче струмом прошило: він згадав про Альбі, й думки про Стрімчак умить відійшли на задній план.

— Треба якнайшвидше повертатися і зняти Альбі з муру.

Він заледве звівся на ноги.

Побачивши подив Мінхо, Томас коротко пояснив, як підвісив Альбі на лозах плюща.

— Навряд чи він досі живий, — промовив Мінхо, понуро дивлячись під ноги.

Томас не хотів у це вірити.

— Звідки ти знаєш? Ходімо.

Похитуючись, він пошкандибав коридором.

— Тому що нікому ще не вдавалося… — Мінхо не договорив, але Томас здогадався, про що той подумав.

— Не вдавалося, бо грівери встигали вбити бігунів ще до того, як ви їх знаходили. Якщо я правильно зрозумів, Альбі отримав тільки укол голкою, так?

Мінхо зіп’явся на ноги, і вони з Томасом повільно почовгали до Глейду.

— Не знаю. Просто раніше ми з таким не стикалися. Були випадки, коли хлопців жалили вдень, але вони встигали отримати сироватку і потім проходили через Переміну. А тих шлапаків, які застрягали в Лабіринті вночі, ми так і не знаходили — хіба що за кілька днів, та й то зрідка. Так от, усі вони загинули такою жахливою смертю, що й уявити годі.

По цих словах Томас мимоволі здригнувся.

— Гадаю, після всього, що ми пережили, я і не таке можу уявити.

— Але ти, мабуть, правильно все зрозумів, — Мінхо з подивом підвів очі на Томаса. — Ми помилялися… сподіваюся, що помилялися. Оскільки ніхто з тих, кого вжалили і хто не повернувся до заходу сонця, не вижив, ми завжди вважали, що існує якась точка неповернення — коли вже марно застосовувати сироватку.

Очевидно було, що Мінхо в захваті від власної думки.

Коли вони звернули в черговий коридор, бігун випередив Томаса і тепер ішов бадьорим кроком. Але й Томас не пас задніх, сам дивуючись, наскільки добре він запам’ятав шлях у лабіринті коридорів. Часом він упізнавав потрібні повороти навіть раніше, ніж Мінхо встигав показати дорогу.

— О’кей, а ця сироватка… — почав Томас. — Я декілька разів чув про неї. Що це таке? І звідки вона береться?

— Це воно і є, шлапак. Сироватка. Проти гріверів.

Томас саркастичний пирхнув.

— А я вирішив, що встиг дізнатися все про це дурнувате місце. Чому сироватка? І чому гріверів називають гріверами?

Вони йшли нескінченними коридорами, звертаючи в дедалі нові й нові проходи, але тепер ніхто з них не забігав уперед.

— Не знаю, звідки пішли всі ці назви, — почав Мінхо, — але сироватку надсилають Творці — так ми їх називаємо. Вона з’являється щотижня в Ящику разом з іншими речами. Так було завжди. Це щось на кшталт ліків чи протиотрути. Вже розлита у шприци, а відтак готова до застосування, — Мінхо жестом показав, як встромляє голку собі в руку. — Вводиш цю чортівню в пораненого — і він врятований. Правда, потім людині доводиться переживати всі принади Переміни, однак вона видужує.

Хвилини дві спливли в тиші, поки Томас перетравлював нову інформацію. За цей час хлопці встигли ще двічі повернути. Томас міркував над Переміною і тим, що за нею криється. І ще, з незрозумілої причини, він думав про новеньку дівчину.

— Однак дивно, — провадив Мінхо. — Ми раніше ніколи про це не замислювалися. Якщо Альбі досі живий, то і справді немає причин, через які сироватка його не врятує. Нам чомусь втовкмачилося в наші гнилі довбешки, що вжаленим гаплик, тільки-но зачиниться Брама. Хочу на власні очі помилуватися цим повісельником на стіні — ти мене, певно, гнило дуриш.

Хлопці йшли далі, й Мінхо був майже щасливий, та в Томаса на душі було неспокійно: його мучила думка, яку він боявся висловити вголос і повсякчас гнав від себе.

— А що як до Альбі дістався інший грівер — потому як я відвернув на себе увагу першого?

Мінхо кинув на нього порожній погляд.

— Я тільки хочу сказати, що треба поквапитися, — мовив Томас. Він дуже сподівався, що його зусилля з порятунку Альбі не виявляться марними.

Хлопці хотіли пришвидшити крок, та тіло боліло так, що невдовзі вони знову пішли повільніше. Вкотре звернувши за ріг, Томас помітив удалині рух. Від несподіванки в нього мало не підкосилися ноги, а серце прискорено закалатало. Втім, він одразу ж зрозумів, що перед ними з’явився гурт глейдерів на чолі з Ньютом. Він полегшено зітхнув: попереду височіла відчинена на день Західна Брама. Хлопцям таки вдалося повернутися!