Юрій Сорока - Легіон Хронос

До Дмитра підійшов Робо і подав йому руку. Відчуваючи сором, Дмитро повернувся і пішов слідом за рештою рекрутів. Спочатку крокував, а згодом перейшов на біг, намагаючись не відставати від Нори. Хоч і з великими зусиллями, але зміг дістатися до галявини серед лісу, де учбовий загін зупинився для розминки.

Вправи, які Дмитро виконував, відчуваючи, що його зараз знудить, зайняли не більше десяти хвилин.

– Вперед! – скомандувала Нора по перебігу цього часу. – Не відставати!

На щастя Дмитра, тепер бігли у зворотному напрямку. Коли потрапили на подвір’я палацу, вигляд майже у всіх рекрутів був жалюгідним – мокрі від поту, з мутними очима, вони ледве тримались на ногах. Спітнів і важко дихав навіть Якоб. Але Дмитро, здається, перевершив своїм нужденним виглядом їх усіх. Що стосується Нори – здавалось, вона нікуди й не виходила, очікуючи на своїх нещасних учнів під кущами бузку на подвір’ї.

– Душ і сніданок, – крізь зуби кинула вона. – За сім хвилин очікую на вас у їдальні.

Закінчивши свою категоричну фразу, Нора повернулась і пішла геть.

– Есесівка, – буркнув навздогін Дмитро і поплентався у казарму.

Після прохолодного душу сюрпризи продовжились. Нора, яка стояла біля входу до приміщення їдальні, з загадковим виглядом заявила:

– На приймання їжі п’ять хвилин, рекрути. Після моєї команди дружно залишаємо залу їдальні!

– У нас літак за чверть години? – не витримав Дмитро. – Можливо, ми запізнюємося на зустріч усього нашого життя? Ви поясніть: для чого влаштовувати цей дитячий садочок суворого режиму?

Нора, як і під час ранкового кросу, наблизилась до Дмитра впритул і гаркнула йому в обличчя:

– Рекрут Міщенко!

– Я! – нахабно зазирнув їй у очі Дмитро.

– Зайві розмови заборонено. За порушення – наряд позачергово.

Дмитро промовчав, картаючи себе не так за отримання невідомого наряду, як за те, що не стримався і розпочав суперечку з дівчиною.

– Вперед! – вигукнула Нора, і рекрути бігцем потюпали у їдальню.

Місцем для приймання їжі виявилось досить просторе приміщення, увесь простір якого займали ряди довгих пластикових столів. На столах парував посуд з їжею, але жодної людини за ними не було – усі рекрути, яких Дмитро бачив зранку, а також десятки нових, раніше небачених, шикувались уздовж столів і очікували команду зайняти свої місця. Дмитро приречено зітхнув. Вигляд вишикуваних у шеренги людей з переляканими очима не надихав. Додавала наснаги Нора, яка з непроникним виглядом походжала вздовж столів. У руках інструкторка мала секундомір.

– Сісти! – сказала вона після паузи і натиснула на кнопку секундоміра.

Лише коли спільно з рештою своєї десятки Дмитро сів за стіл, він відчув несамовитий голод. Скоріш за все, давались взнаки наслідки пришвидшення обміну речовин. Хоч би як там було, але порція, яка раніше видалась би Дмитру надто великою, зараз такою не здавалась. Їжа була не надто вишукана, але цілком поживна. Сніданок складався з чогось схожого на кашу з м’ясом, порції овочевого рагу та чаю. Двічі не примушуючи себе запрошувати, Дмитро взявся до їжі, одночасно роздивляючись людей, які сиділи поряд з ним за столом.

Тут знаходились молоді люди, які навряд чи притягували б до себе увагу у натовпі. Середнього зросту, звичайної зовнішності, усі віком до тридцяти. Серед хлопців перебували і двоє дівчат. Непомітні й сіренькі. На усіх однакові комбінезони. Жодних розмов. Звичайні перелякані новобранці. Дмитро зітхнув і, пережовуючи страву, помітив:

– Початок занять вражає. Схоже, ми потрапили у божевільню.

– У Легіон, друже, у Легіон, – посміхнувся Робо.

– Справа лише у термінах.

Робо підсунувся ближче і по-змовницьки підморгнув.

– Якщо бути відвертим, мені теж було важко.

– Та невже?

– Ну, можливо, не настільки…

– Ще б пак! – нахабно втрутився у розмову коротко стрижений парубок з квадратним обличчям і низьким лобом, який сидів навпроти Дмитра. – Про початкову військову і фізичну підготовку бійця Глинкової Гвардії подбали німецькі інструктори. А заодно й про навички бандита і мародера!

Робо спохмурнів і продовжив сніданок мовчки. Дмитро, не розуміючи, що відбувається, вирішив загладити ситуацію.

– Глинкової Гвардії? Ніколи не чув.

– У нас це звикли іменувати загальним словом – фашисти! – знову втрутився у розмову той самий хлопчина. Робо зиркнув на нього, але одразу ж відвів погляд. Було помітно, що він не мав наміру загострювати конфлікт.