Юрій Сорока - Легіон Хронос

Зійшовши сходами на третій поверх, Нора відчинила одні з довгого ряду дверей і увійшла до великого приміщення, яке було заставлене двоярусними ліжками. Точнісінько як солдатська казарма, що її Дмитро бачив колись у кіно. Хіба що не відчувалось того бездоганного порядку, який відрізняє приміщення для військовослужбовців. На кількох ліжках, ліниво позираючи на прибулих, лежали молодики у блакитних мішкуватих комбінезонах. Ще кілька рекрутів, схожих на них як дві краплі води, сиділи на лаві за довгим столом. На столі горою було навалено книги і різнокольорові журнали, лежала шахова дошка і кілька електронних планшетів. Помітивши Нору, усі присутні підхопились і, виструнчившись, завмерли.

– Вільно, – недбало промовила вона, і Дмитро щиро пожалкував про тон, який дозволив собі щойно.

– Знайомся з колегами по нещастю, мачо, – насмішкувато сказала до нього Нора. – Потім зайдеш в кабінет до лікаря. Після цього до вечері ти вільний.

– О котрій вечеря? – спробував Дмитро прикрити напускною діловитістю своє розгублення.

– О шостій. Не переймайся, голодом не замордують.

– Дякую на доброму слові.

– Та на здоров’я. І ще одне: ніколи не залишай без нагляду комунікатор. За це я караю дуже жорстоко, – Нора вказала на браслет, що його Дмитро зняв з натертого зап’ястя і крутив у пальцях, ще раз посміхнулась крижаною посмішкою, після чого пішла геть.

– А де кабінет лікаря… – відповіддю на запитання слугували кроки, що віддалялись.

Дмитро пройшов уздовж виставлених у ряд ліжок і зупинився поряд з тим, яке стояло біля вікна.

– Вільно? – запитав він у білявого хлопчини років двадцяти, який сидів на сусідньому ліжку і щось читав з монітора електронного планшета.

– Так, можеш займати, – усміхнувся той і подав руку. – Я Робо.

Дмитро відповів потиском руки і, не знаючи, як діяти далі, сів на ліжко.

– Там, у шафці біля стіни, комбінезон, переодягнись, – сказав Робо.

Дмитро скорився. Серед довгого ряду настінних шафок знайшов ту, на якій стояв той самий номер, що й на ліжку. Відчинивши дверцята, Дмитро натрапив тут на повний комплект обмундирування, що складався з мішкуватого комбінезона, шкіряної портупеї і важких черевиків. Комбінезон був пошитий з цупкої тканини і мав для захисту пластикові пластини на колінах і ліктях. Довершував уніформу малиновий берет з емблемою у вигляді золотого орла на тлі годинникового циферблату.

Розклавши на ліжку комбінезон, Дмитро відчув, що настрій полишив його остаточно. Очевидним був той факт, що надто теплого прийому йому тут ніхто не готував. Раптом нестерпно захотілось ущипнути себе і переконатись: все, що відбувається навколо, є лише дурним сном. Невідомий дописувач, варвари, час, що зупинився, пусте місто, а потім розмова з лисим чоловічком і пропозиція стати бійцем підрозділу, про існування якого Дмитро день тому не мав жодного уявлення.

Це був не сон. Те місце на руці, що його він обпік за допомогою прикурювача, досі саднило. Дмитро важко зітхнув. Робо, який на мить відірвався від свого монітора, співчутливо усміхнувся.

– Не переймайся, усі ми через це проходили.

– Через що? – не зрозумів Дмитро.

– Тобі здається, що все відбувається надто швидко. Ще вчора ти спокійно жив і світ здавався простим та передбачуваним. І раптом все здійнялося з ніг на голову й перетворилось на фантастичне сновидіння, так?

– Так, – змушений був зізнатися Дмитро.

– Ти звикнеш.

– А якщо ні?

Робо знизав плечима.

– Я ж звик.

Поміркувавши над своїм становищем, Дмитро вирішив й надалі не чинити опору і продовжувати рух за течією. Тим більше, іншого виходу йому не залишили. Якщо навіть все, що з ним відбувається, є дурнуватим спектаклем, Дмитро не мав ніякого уявлення, яким чином повернути собі минуле життя. З самотніми вечорами, нотаціями тітки Віри і переповненими маршрутками зранку. Він швидко зібрав під пахву свій новий одяг і почалапав у душ, двері до якого позначала відповідна табличка. Довго стояв під теплими струменями води, після чого переодягнувся, взув черевики і, засунувши берет під погон, як це роблять військовослужбовці, пішов розшукувати кабінет лікаря.

Плутати коридорами палацу довелось не менше чверті години. За цей час йому назустріч трапились кілька людей, одягнутих так, як Нора, – у білі шовкові сорочки, чорні сукняні бриджі й високі ботфорти. Здавалось, ніхто з них не звертав на Дмитра ніякої уваги. Вони проходили повз нього, іноді мовчки, іноді розмовляючи між собою. Запам’ятався лише один – чорнявий парубок років двадцяти п’яти, який рухався назустріч Дмитру за допомогою чудернацького пристрою, схожого на екзоскелет з комп’ютерної гри «Сталкер». Його ноги були забинтовані й під’єднані до хромованих металевих ніг, які, в свою чергу, кріпились до невеличкої скриньки за спиною у легіонера. Коли Дмитро спробував звернутись до нього з запитанням, де знайти кабінет лікаря, легіонер, поглянувши на нього так, немов побачив павука, процідив: