Юрій Сорока - Легіон Хронос

– Вітаю, рекруте, нас повідомили про тебе. Як добрався?

– Швидко, – знизав плечима Дмитро.

– Я Нора. Наступних кілька тижнів буду займатись твоєю бойовою підготовкою. А для початку витягни руки з кишень і стань струнко!

Від несподіванки Дмитро мало не розкрив рота. Ним намагалась командувати дівчина! Ним, Дмитром Міщенком, який не дозволяв подібного з собою обходження навіть тітці Вірі і набридливому Буцефалу!

– Мені й так непогано чути, – насмішкувато сказав він.

Нора у відповідь знизала плечима, ступила крок назустріч і поглянула на Дмитра впритул.

– Подана команда струнко, рекруте! – повним металу голосом вигукнула вона. – А це значить, що ти, маленький шматок лайна, повинен витягти свої руки з кишень і виконати наказ! І можеш повірити – я маю досить засобів домогтись виконання моїх наказів!

Не дивлячись на те, що Нора була на півголови нижча, Дмитрові раптом здалось, що вона нависає над ним. Він кілька секунд дивився їй в очі, після чого, з виглядом переможеного, опустив погляд і виструнчився.

– Так краще, – відступила на крок Нора. – Нічого особистого, рекруте, але ти повинен затямити – дисципліна понад усе! Повтори!

«Так, сюрпризи починаються з порога», – подумав Дмитро, а вголос перепитав:

– Що зробити?

– Повтори!

– Дисципліна понад усе!

– Так краще. І на майбутнє пам’ятай: ти прибув не до інституту благородних дівиць. Це Легіон, затямив?!

– Затямив, – відповів Дмитро.

– Не чую!

– Я сказав: затямив!

– Не чую!

– Так точно!

Нора помовчала, після чого повернулась і пішла до сходів, даючи Дмитру зрозуміти, що він мусить рухатись слідом. Крокуючи за нею, він відчув злість. На себе, на це дівчисько, що зустріло його з гостинністю прусського фельдфебеля, на обставини, завдяки яким опинився у цьому місці.

– Послухай, Норо, – сказав він, маючи єдиним наміром помститись за слабкодухість, яку виявив щойно під час розмови.

– Слухаю.

– У тебе гарні сідниці.

Вона повернулась і кинула на Дмитра насмішкуватий погляд.

– Повір, хлопче, за кілька днів тобі буде не до цього.

– Ти впевнена?

– Цілковито.

– Але я якось не звик втрачати інтерес до дівчини, яка мені подобається.

– Для тебе я не дівчина.

– Справді? Тоді хто?

– Інструктор з бойової підготовки.

– Що ж поробиш, коли інструктор з бойової підготовки така гарна особа.

На мить Дмитру здалося, що у погляді Нори зник начальницький блиск і проглянула зацікавленість. Але лиш на мить. Наступної секунди вона напустилась на нього з новою силою:

– Припинити розмови, рекруте! Коли я буду мати необхідність отримати від тебе відповідь, я поставлю запитання!

– Так точно! – вдруге виструнчився Дмитро.

– Ходімо.

І він скорився. Опустивши голову, крокував за Норою коридорами палацу, потайки роззираючись навсібіч. Дивувався разючій несхожості цих просякнутих ностальгією до минулого інтер’єрів від тих, що їх бачив дорогою до кабінету Марка Светонія. Тут не було білих стін і блиску полірованого металу. Їх замінювали важкі складки оксамитових гардин на вікнах, портрети невідомих Дмитру людей, що поглядали зі стін задумливими поглядами, дерево і бронза. Враження було таким, ніби він потрапив у музей. Надзвичайно багатий і добре доглянутий музей. І чомусь цієї миті Дмитрові пригадалась мандрівка до Парижу. Як же це було давно, а він досі пам’ятав тривожне очікування, коли батько, одного разу повернувшись з роботи, повідомив, що на вихідні вони вирушають до європейського Диснейленду. Як рахував дні, як уявляв собі це небачене чудо, цю країну мрій, у якій дитячі фантазії мали перетворитись на реальність, а улюблені персонажі диснеївських мультиків ожити. Однак, попри весь зовнішній блиск імперії розваг, розташованої неподалік від Парижа, не вона запам’яталась найбільше дванадцятирічному Дмитру. Чомусь значно більше вразив Лувр. Величний і розкішний, блискучий і сповнений тієї витонченості, яка відрізняла епоху європейського Ренесансу. Цієї миті, подорожуючи коридорами палацу, що його недавні конвоїри іменували глузливим словом «пургаторій», Дмитро пригадав відвідини Лувра настільки детально, ніби це відбулось напередодні. Багатющі, витончені інтер’єри, скульптури античних майстрів, картини художників епохи Відродження. А найбільше – статую французької народної героїні Жанни д’Арк, про яку вперше почув саме тоді, під час екскурсії у Лувр. Він не міг сказати, чим саме так вразила його пофарбована у колір золота скульптура, яка зображувала затягнуту у лицарські обладунки дівчину верхи на коні, з мечем при поясі і штандартом у руках. Пригадував, як роздивлявся її і намагався уявити, якою ж була вона, ця таємнича й чарівна дівчина колись, до того, як завмерла на постаменті навпроти Лувру, втілена у бронзу. Про що думала, стискаючи у руках свій штандарт, кого бачила перед собою, задумливо позираючи вдалечінь. Той день він запам’ятав на все життя. І тепер чомусь пригадав. Пригадав і відчув, як його випробуване шосте відчуття настирливо заворушилось у свідомості, натякаючи на щось досі невловиме й ефемерне.