Юрій Сорока - Легіон Хронос

– Але для чого їм була потрібна моя смерть? Я простий, нікому невідомий студент. Не політик і не полководець! Що їм могла дати моя загибель?

– Ми часто недооцінюємо нашу роль у житті навколишніх, – розвів руками Консул. – Ви саме такий випадок. Мова йде про династію. Її представники у майбутньому стануть справжнім головним болем для КВТП і славою для Легіону Хронос!

– Династію?!

– Ви здивовані?

– Більше аніж вам здається.

– І все ж це правда. Згадайте Булгакова: «Ах королева, питання крові – найбільш складні питання у світі! І коли б розпитати деяких прабабусь і особливо тих із них, що користувались репутацією смиренниць, найдивніші таємниці розкрились би, шановна Маргарита Миколаївна. Я жодним чином не погрішу, якщо, кажучи про це, згадаю колоду карт, що її хитро тасує картяр…»

– І що?

– У вас схожий випадок.

Дмитро потер скроні. Він раптом відчув таку нелюдську втому, що ледь-ледь не застогнав.

– Добре, зараз я не у тому стані, щоб розмірковувати про Булгакова і картярські фокуси. Але як же тітка Віра, мої знайомі? Їм ця подія завдасть болю.

– Звичайно, завдасть. Але цей факт нічого не змінює. Я ж казав – громадяни не можуть знати про існування Легіону Хронос. Це закон і закон вкрай необхідний для збереження статус-кво просторово-часового континууму. Ми все влаштували так, щоб ваше зникнення вони сприйняли як цілком тривіальний, хоча й, безумовно, трагічний випадок. Ваш клон там, у континуумі, зайняв своє місце під могильним горбком. Не переймайтесь – проста імітація людського тіла, без інтелекту і свідомості.

– Тобто вони стануть свідками моєї смерті? Точніше – її постановки? Але ж це жорстоко!

– Життя взагалі жорстока річ.

Дмитро присвиснув.

– Цікаво сюжет закручено. Мене просто прибрали з власного життя.

– Це не наша вина, Дмитре, – Марк Светоній почав передивлятись якусь документацію, даючи зрозуміти, що аудієнція підходить до кінця. – До того ж, повірте мені – те, що вам пропонують, значно краще, аніж ваше минуле життя. Але ми забарились, а у мене багато справ.

– І це все, про що ви можете розповісти?

– На даний момент все.

Марк Светоній поглянув на Дмитра повним офіціозу поглядом.

– Дмитро Міщенко, ви приймаєте високу честь стати легіонером і присвятити своє життя захисту Історії?

– Так, – знизав плечима у відповідь Дмитро. – Хоча ще вчора не очікував би від себе подібної відповіді.

– Поздоровляю вас. А тепер вирушайте на підготовку, вас супроводять. Зустрінемось після присяги, перед вашим першим завданням. Успіхів, майбутній легіонере!

Дмитро подякував Консулу легким нахилом голови, повернувся до дверей і тієї ж миті відчув, як його щось несильно кольнуло у шию.

– Ай! Що ви собі дозволяєте?! – поглянув він на чоловіка у білому комбінезоні, який матеріалізувався з повітря.

– Стандартна процедура, – поспішив заспокоїти його Марк Светоній. – Не переймайтеся. Вам пізніше все пояснять.

Він видалив помахом руки невідомого у комбінезоні, після чого той, натиснувши одну з кнопок на своєму браслеті, зник так само раптово, як і з’явився. Дмитро потер місце уколу. Шкіра там ледь відчутно свербіла, проте болю не було.

– Ще раз бажаю успіхів у навчанні, – сказав Консул, і Дмитро пішов геть.

Після того як двері за ним зачинились, Марк Светоній кілька хвилин сидів, про щось замислившись. Нарешті зітхнув і натиснув кнопку переговорного пристрою на панелі столу.

– Ви чули нас, Геліодоре?

– Так, друже Консул.

– Що скажете?

– Казка про династію легіонерів виглядала не зовсім переконливо.

– Можливо. Але ж ви розумієте, що я не міг розповісти юнакові про те, що його батьки знаходяться у полоні варварів і їх могли б шантажувати у разі, коли б змогли до нього добратись.

– Чому б ні? Він має стати легіонером, а не благородною дівицею.

– Він надто багато пережив з тієї пори, коли його батьки приєднались до наших лав. Тож будьте до нього менш вимогливим.

– Як скажете, друже Консул, – хмикнув Геліодор. – Проте, маю великі сумніви, що з цього розумника ми зможемо виховати легіонера.

– Побачимо. – Марк Светоній вимкнув мікрофон, відкинувся на спинку крісла і втомлено заплющив очі.

Учбовим центром Легіону Хронос виявилась досить велика будівля у ренесансному стилі. Вона була схожа на фортецю, що втратила своє військове значення і перетворилась на стилізований під старовину палац. Стрибок крізь простір, здійснений за допомогою комунікатора, знову вразив Дмитра, примушуючи вважати все навколо нереальним. Натомість вкрите мохом каміння, з якого було побудовано палац, навпаки, твердило: все відбувається насправді. Щоб позбавитись відчуття недовіри, Дмитро навіть підійшов до муру і погладив його рукою. Камінь був шорстким та холодним. Від нього пахло сирістю. Двоє легіонерів, які супроводжували Дмитра, почали прощатись.