Юрій Сорока - Легіон Хронос

– Ласкаво просимо до пекла, друже, – продемонструвавши усі тридцять два зуби, сказав один з них.

– Прошу? – не зрозумів Дмитро.

– На тебе очікують десять тижнів, які ти зможеш провести надзвичайно змістовно і динамічно! – реготнув другий.

Дмитро поглянув на свою долоню. На ній залишилися сліди вапнякової кришки.

– Де ми?

– Учбовий центр Легіону Хронос. На жаргоні рекрутів – пургаторій. [5]  Пургаторій ( лат .) – чистилище.

Легіонери поглянули один на одного і розреготались.

– Що тут смішного?

– Побачиш, – легіонери розсміялись ще дужче.

– Послухайте, добродії, а ви могли б мене спровадити у більш пристойне місце?

– Боюсь, що ні, – насмішкувато покрутив головою один з них.

– Ну то не бачу необхідності скалозубити!

– Згодом ти його побачиш, новобранцю. По закінченню навчання, – легіонери віддали йому честь, приклавши правиці до грудей і зникли.

– Дякую за компанію, – зітхнув Дмитро, звертаючись до порожнечі, і почимчикував бруківкою до воріт палацу.

Він минув підвісний, збитий з грубих дубових колод міст перед надбрамною вежею, у якій було розташовано вже звичний броньований бункер з гарматами. Охоронці біля гармат, скоріш за все попереджені про його прибуття, тільки ліниво позирнули й продовжили гру в шашки. Лише один з них відійшов від гурту, і Дмитрові прийшлось пройти процедуру упізнання, що її провели за допомогою якогось чудернацького приладу.

– Проходь, – буркнув до нього нарешті охоронець і повернувся до решти вояків.

– Дякую за гостинність, – в тон йому сказав Дмитро і продовжив подорож. На охоронців слова прибулого не справили ніякого враження.

Опинившись на подвір’ї, він навіть зупинився, вражений побаченим видовищем. Тут не було гелікоптерів, винищувачів і бронемашин. Не було навіть озброєних бійців з карабінами у руках. І жодної аналогії з чистилищем. Натомість, серед широкого майдану, оточеного високими, повитими плющем стінами, розташувався водограй, струмені якого дзюркотіли і виблискували у променях сонця. Далі, за водограєм, майдан звужувався і перетворювався на дві, оточені охайно підстриженими кущами, алейки. Обидві вони, згинаючись ятаганом, добігали широких мармурових сходів. Сходи вели до триповерхового палацу з високими стрілчастими вікнами, майстерною ліпниною і витонченими скульптурами, що завмерли у нішах над карнизом. На чотирьох невеличких вежах, що увінчували кутки палацового даху, було встановлено флюгери у вигляді середньовічних герольдів, які, приклавши до вуст свої сурми, готувались пожбурити у простір дзвінку мідь. Дмитро швидко оглянув палац і перевів погляд на живу картину, яка цікавила його значно більше, аніж архітектурний витвір невідомого генія. Перед ним серед вимощеного бруківкою майдану зійшлись у поєдинку на шпагах двоє фехтувальників у білих шовкових сорочках, вузьких чорних бриджах і високих ботфортах. Придивившись уважніше, в одному з бійців Дмитро пізнав молоду симпатичну дівчину. Він нерішуче наблизився і почав спостерігати за двобоєм, мимоволі милуючись граційними рухами бійців.

А дивитись справді було на що! Фехтувальники, судячи з усього досить досвідчені, легко переміщались подвір’ям, пригинались у випадах, або приймали стійки для захисту від ударів супротивника, схрещували клинки і знову розходились, намагаючись перехитрити один одного під час чергової атаки. Загрозливого вигляду бойові шпаги з почорнілими від часу клинками і блискучими срібними ефесами відзивались розкотистим дзвоном, зустрічаючи клинок супротивника. Іноді вони з шипінням розрізали повітря, примушуючи Дмитра поморщитись. Цілковито поринувши у поєдинок, фехтувальники вигукували короткі іронічні фрази, сміялись і накручували один одного. Дмитра вони помітили не одразу. Коли все ж звернули на нього увагу, навіть не подумали зупиняти поєдинок. Лише по перебігу довгих десяти хвилин, розірвавши кінчиком шпаги сорочку на плечі у хлопця, фехтувальниця зупинилась і церемонно вклонилась супротивнику.

– Значно краще, Якоб, але маєш над чим попрацювати, – вона витерла спітніле чоло рукавом сорочки. – У випаді відкриваєшся значно більше, аніж потрібно.

– Інакше б я не був джентльменом, – той, кого назвали Якобом, недбало оглянув розірвану сорочку і криваву подряпину на плечі, після чого пішов геть, кинувши наостанок: – Схоже, нашого полку прибуло!

Дівчина закинула шпагу у піхви, які лежали неподалік від неї на кам’яній чаші з нарцисами, і підійшла до Дмитра.