Юрій Сорока - Легіон Хронос

– Слухай, Джек, що це за тренування, про які всі віщають з насолодою садиста?

– Від завтрашнього дня зможеш оцінити особисто. Нічого страшного, але попрацювати доведеться.

Повернувшись до казарми, Дмитро не застав там нікого окрім Робо. Хлопчина, як і раніше, сидів на ліжку, читаючи щось з монітора планшету.

– А де всі? – запитав Дмитро.

– На зайняттях, – знизав плечима Робо. – Більшість часу ми проводимо у статусі бойових хортів. Така доля, до речі, очікує й на тебе.

– Дякую. Але мене вже встигли налякати майбутніми тортурами. А ти що, на особливому положенні?

– Я? – засміявся Робо. – Що ти! Я точнісінько такий, як решта рекрутів. Просто травмувався під час занять учора. Перелом стегна.

– Ого! – присвиснув Дмитро і оглянув ноги Робо більш прискіпливо. – Але…

– Гіпс? – той поплескав себе по стегну. – Тебе турбує його відсутність?

– Взагалі, так.

– У гіпсовій пов’язці немає необхідності. Наш Джек Нортон справжній чарівник. Завтра буду як новенький. Навіть шкода, що відпочинок видався таким коротким.

– Цікаво. Схоже, рівень медицини у вас значно вищий, ніж той, до якого я звик. Чи, можливо, тепер люди взагалі безсмертні?

– На жаль, це не так, – зітхнув Робо. – А що стосується легіонерів, тут… Словом, до старості тут доживають нечасто.

Дмитро пригадав легіонера, який загинув, захищаючи його від агентів КВТП.

– Так, мені доводилось бути свідком смерті одного з легіонерів.

– Тревор. Я чув про нього. Хоча особисто не був знайомим. Він виконав свій борг перед Легіоном.

Гнітючу мовчанку, яка запанувала після згадки про небезпечне життя легіонерів, порушив Дмитро.

– У тебе дивне ім’я, – сказав він, дивлячись на Робо.

– Лише у твоєму сприйнятті.

– Вибач, – знітився Дмитро.

– Нічого. Робо – гарне ім’я. Пам’ятаєш Жуля Верна – Робур-завойовник?

– Так.

– Це про мене. Віднині ми з тобою бійці однієї контуберії.

– Однієї… чого?

– Контуберія. Найменша тактична одиниця Легіону. Латинське слово. Дослівно означає, здається, намет, у якому жили римські солдати. Будемо разом тренуватися, а потім, можливо, доведеться разом працювати. Маю надію, ми станемо друзями, – Робо дістав із шафки, що стояла поряд з ліжком, дві банки тоніка. Одну з них простягнув Дмитру, другу відкоркував сам. – За знайомство!

Дмитро відкрив свою банку. Напій на смак нагадував апельсиновий сік.

– Може, введеш мене в курс справ? Ти давно тут? – поглянув він на Робо.

– Не надто. Близько двох тижнів.

– А ця Нора, – згадав Дмитро. – Вона…

– О, я тебе розумію. Це було перше запитання, яке я поставив по прибутті сюди. Гаряча штучка. Повинен тебе розчарувати – вона не бачить у нас чоловіків. Для неї ми лише безпомічні діти, котрих вона повинна поставити на ноги. Подейкують, у неї за плечима два десятки складних операцій і кілька поранень. А головне – вона кавалер золотого ордену Темпоруму!

– Кавалер чого? – не зрозумів Дмитро.

– Ех ти, невіглас! Золотий орден Темпоруму, це найвища нагорода Легіону! Повір, його дають далеко не кожному. Скажу більше – навіть мати за інструктора людину, яка ним нагороджена, уже велика честь.

– Я вражений таким феноменальним везінням. Але я не про нагороди…

– Ага, – криво посміхнувся Робо, – тебе теж зачепило? Нічого дивного, у Нору закохана, напевне, уся чоловіча половина навчального центру.

– Ти мене не зрозумів, – Робо втрапив у точку і Дмитро відчув, що червоніє. – Вона не надто… сувора?

– Не більше, аніж потрібно інструктору. Інакше не можна. Можливо, деякою мірою накладає свій слід ментальність епохи, у якій вона жила до вступу до лав Легіону Хронос. Так трапляється. Але загалом Нора чудова людина.

– А звідки вона родом?

– Здається, з Франції. Перша половина XV сторіччя.

– Але як таке можливо?

– В Легіоні? Я тебе прошу! Можливо навіть не таке! – пхикнув Робо.

Дмитро мить помовчав. Він все ще не звик, що тут до часу ставляться зовсім не так, як у його минулому житті.

– А звідки ти? – запитав, аби перервати нарешті мовчанку.

– Словаччина. Дата входження до лав Легіону Хронос – весна 1944 року.

Дмитро відчув, що у нього пересохло в горлі, й зробив добрячий ковток тоніку.

Робо співчутливо поплескав його по плечу.

– Феномен перебування поза межами звичного просторо-часового континууму. Знайоме відчуття. Звикай. А зараз відпочивай. Завтра тобі знадобляться усі сили.

Робо накинув на плече рушника і, ледь помітно накульгуючи, пішов до дверей душової. Дмитро його зупинив уже у дверях.