Юрій Сорока - Легіон Хронос

– Послухай, друже, я не розумію: звідки ви усі так гарно знаєте українську мову?

– Особисто мені твоя мова не знайома, – знизав плечима Робо.

– Але ж…

– Надбання майбутніх епох. Ми можемо користуватись деякими їхніми винаходами. У даному випадку – дія імплантату. Якою б мовою не розмовляв твій візаві, ти чуєш його на тій мові, яку знаєш найкраще. Так що, можу тебе завірити, у моєму сприйнятті твоя словацька нічим не гірша за мою українську, почуту тобою.

– Імплантат? – не зрозумів Дмитро.

– Тобі повинні були ввести за допомогою ін’єкції наноімплантат.

Дмитро згадав несподіваний укол у кімнаті Марка Светонія. Чортові коновали, могли б і попередити, перед тим як вводити до його організму свої чудеса техніки!

– Так, – зітхнув Дмитро. – Весело тут у вас. Ну то, може, розповіси, яку бридоту вони мені ввели, і що поганого з цього може вийти?

– Нічого складного, стандартна операція.

– Подібне твердження я вже чув, а все ж?

– Зовсім крихітний прилад. Він вводиться до кровоносної системи за допомогою ін’єкції, після чого проходить до гіпоталамуса і з’єднується з твоїми нейронами, додаючи мозку кілька функцій, які раніше були йому недоступні. Щось на зразок телепатії. На тонкощах я не розуміюсь, але легіонери можуть за його допомогою уникнути труднощів у спілкуванні, а також у екстремальних ситуаціях зв’язуватись між собою на невеликих відстанях.

– Справді нічого складного, – залишилось підвести підсумок Дмитрові. Він ліг на ліжко і випростався. На сьогодні достатньо відкриттів. Бажання залишилось лише одне – заснути і проспати годин сто.

Як і попереджували, справжній жах почався наступного ранку. Двері у казарму відчинились, ледь за вікном почало сіріти.

– Підйом, рекрути! – пролунало зловісно і категорично.

Дмитро розплющив очі. Вздовж ліжок проходжувалась Нора.

– За п’ять хвилин бути готовими до початку занять! – Нора наблизилась до Дмитра і поглянула на нього з крижаною посмішкою. – І не запізнюйся, мачо, у нас надто багато роботи.

Дмитро нашвидкуруч умився над раковиною і вскочив у комбінезон. Не пройшло й п’яти хвилин, як він, у компанії решти рекрутів, яких виявилось не більше двадцяти чоловік, стояв біля брами, що вела за межі учбового центру. Там вже пантрувала Нора. Дочекавшись, коли зберуться усі, вона без зайвих коментарів повернулась і побігла стежкою. Тією самою, якою Дмитра привели сюди напередодні.

– Не відставати, рекрути! – підтримав її Якоб – учорашній суперник Нори у фехтуванні і, Дмитру вже розповіли, помічник інструктора з бойової підготовки. – Очікувати я ні на кого не збираюсь!

Ранковий крос спочатку не віщував нічого поганого. Навпаки, мальовничі пейзажі, свіже прохолодне повітря, все це додавало наснаги. Перших кілометра півтора Дмитро здолав без проблем, хіба трішки спітнів і захекався. Однак скоро стежина почала здиратись на досить крутий, порослий диким виноградом схил, і тоді стало важко по-справжньому. Не дивлячись на те, що підйом ставав все більш крутим, Нора і не думала зменшувати темп.

– Швидше! – категорично казала вона і продовжувала біг.

– Не відставати, не відставати! – немов папуга, вторив за нею Якоб.

Так тривало близько десяти хвилин. По їх перебігу повітря вже не здавалось свіжим і прохолодним. Воно обпікало легені і душило, а краєвиди втратили свою мальовничість і стали лише заднім планом пекла, серед якого опинився не звиклий до фізичних вправ Дмитро. Нарешті, відчувши, що далі не здатний зробити бодай одного кроку, він безсило повалився на траву. Рекрути, важко дихаючи, пробігали повз нього і лише Робо, сам блідий і спітнілий, зупинився і подав руку. Згодом до нього приєднався ще хтось, але Дмитро не бачив хто. Він просто сидів на землі і відхекувався. Нора досить швидко помітила замішання і повернулась, наказавши Якобу очолити колону рекрутів. Стала над Дмитром, дмухнувши на неслухняний локон, що вибився із зачіски, і метнула на нього презирливий погляд.

– Встань, ледащо! Негайно встати!

Дмитро, важко відсапуючись, підвівся. Вона підступила і видихнула йому прямо в обличчя:

– Ти гнилий. Молодий і гнилий. На тебе бридко дивитися! Ми не пробігли ще й трьох кілометрів.

Дмитро нарешті відчув, що сили поволі повертаються до нього, а разом з ними росте злість.

– У моєму світі, панянко, для пересування використовується автотранспорт.

– Мовчати! – перейшла на крик Нора. – Бережи дихання, блазень! Взяли це лайно, рекрути. І понесли. Подякуєте йому пізніше!