Юрій Сорока - Легіон Хронос

У міру того як відчуття голоду відступало, настрій поліпшувався. Роздивляючись картини і рекламні проспекти на стінах, Дмитро навіть подумав, що бути єдиною людиною на Землі не так вже й погано. Чи не самотнім він був від того дня, коли залишився один у батьківському домі? Випускні класи школи, потім інститут… Поклавши руку на серце, Дмитро мусів визнати, що він ніколи не був своїм у жодній з компаній. Його чомусь завжди тримались осторонь. Будь це шкільна вечірка чи дискотека в інституті. Ні, не те щоб він був ізгоєм у колективі. Дмитро завжди мав стриманий і доволі делікатний характер, а також достатню долю самоповаги. І він ніколи б не став для товариства кимось на зразок хлопчика для биття. Але факт залишався фактом – за найменшої нагоди його намагались обійти стороною. Спочатку Дмитро намагався боротись з подібним ставленням, потім робив спроби стати душею колективу, перегортуючи сотні сторінок бульварного чтива з назвами на зразок: «Як стати впевненим у собі» або «Наука бути комунікабельним». Врешті покинув подібні спроби й змирився. Жити можна й без того, щоб бути бажаним гостем у гамірному товаристві однолітків. Він навіть пригадував, що колись саме через таку дивну поведінку оточуючих почав вважати себе людиною, яка випадково попала у цей світ і десь на далекій планеті на неї очікує справжнє життя. Життя великого полководця, або шляхетного принца. Наївні дитячі фантазії. Вони залишаються у дитинстві, примушуючи забути його яскравий макрокосм після того, як ми переступаємо поріг дорослого життя. І змінюємо мрію стати великим полководцем і шляхетним принцом на… Ну хоча б на перспективу стати інженером-програмістом.

Дмитро зітхнув і відставив порожню кавову чашку. Якщо дитячі фантазії, перетворюючись на реальність, стають схожими на його нещодавні пригоди, він радше обере кар’єру програміста.

Перериваючи думки Дмитра, з вулиці долинуло гудіння двигуна. За мить він вже причаївся біля вікна.

Вулицею повільно їхав автомобіль з відкидним верхом. У ньому сиділи люди, від яких Дмитро утік кілька годин тому. Вони уважно роздивлялись навсібіч і про щось розмовляли. В руках у того з них, який сидів на місці пасажира, був невеличкий чорний автомат.

Неймовірно, але вони йшли по його сліду! Дмитро з острахом поглянув на джип, що його залишив не більш аніж за сотню метрів від кав’ярні. Якщо вони запам’ятали машину, він пропав.

Секунди повзли з швидкістю виноградних равликів.

Чоловік з автоматом, здавалось, позирав у самісіньку душу Дмитра, примушуючи подих завмирати.

Але як вони знайшли його? І невже зараз зупиняться?!

Нарешті кабріолет з переслідувачами повільно проїхав повз кав’ярню і зник за рогом. Дмитро перевів подих. Філософський настрій, викликаний можливістю смачно попоїсти, кудись зник і він знову почав відчувати себе загнаною у глухий кут дичиною. В черговий раз з болючими подробицями згадав, як один з варварів відтяв голову його нещодавньому співбесіднику. Що ж вони робитимуть, якщо він потрапить до їхніх рук удруге? На жаль, відповідь на це запитання була очевидною.

Дмитро ще деякий час прислухався, після чого повернувся за столик. Охопивши голову руками, почав роздумувати над тим, що має чинити далі. Чіткого плану він не мав, напевне знаючи лиш одне – з доброї волі ніколи не потрапить до рук переслідувачів. І якщо буде потрібно, захищатиметься до останнього. Втім, що до захисту, не все так безхмарно – Дмитро раптом пригадав, що у його пістолеті залишився усього один набій. Він встав і закинув на плече рюкзак. Очевидно, ті люди якимось чином відчували його приблизне місцезнаходження. Як тоді казав у бістро легіонер? Щось на зразок: «Їм буде важче за нами стежити, але це не надовго…» Схоже, він мав рацію. Ось чому потрібно було рухатись, не залишаючись на одному місці. А заразом і відшукати щось таке, чим можна захистити себе у разі нападу. І таку річ ліпше за все варто пошукати у місці, де її багато, і яке є у кожному сучасному місті. Тобто у поліційному відділку.

Подорож вулицями Запоріжжя зайняла не менше години. Іти доводилось навмання, уникаючи відкритих і яскраво освітлених місць. За цей час Дмитро відшукав кілька салонів краси, десяток продовольчих крамниць і навіть районну державну адміністрацію, доки нарешті не помітив будівлю за високим бетонним парканом. Біля будівлі стояли кілька патрульних «тойот», привітно підморгуючи блакитними вогниками. Усі патрульні машини, звісно, були пустими. Про всяк випадок Дмитро оглянув їх і у двох знайшов ключі, вставлені у замок запалювання. Це так, про всяк випадок. Для себе він вирішив, що певний час рухатиметься на своїх двох, привертаючи якомога менше уваги.