Юрій Сорока - Легіон Хронос

Стоп! А чи насправді зброя здатна убивати? Адже на ньому, не дивлячись на велику кількість випущених агентами куль, досі не було жодної подряпини. Крім того, Дмитро міг заприсягтися, що влучив зі свого ТТ під час втечі із супермаркету. Навіть якщо припустити, що противники мали на собі бронежилети, після влучень упритул потрібен певний час, щоб оговтатись. Не кажучи вже про те, що кулю пістолета ТТ утримає далеко не кожний бронежилет.

Осяяний раптовим припущенням, Дмитро зупинив автомобіль, дістав з-за пояса пістолет і швидко розібрав його на запчастини. Все виглядало так, як мало виглядати на виробі тульських зброярів. Ствол з нарізкою, голка бійка цілком здатна наколоти капсуль, а набої у магазині зовсім не схожі на холості. Дмитро вийшов на дорогу і озирнувся. Не далі як за двадцять метрів блищав у світлі фар блакитний чотирикутник вказівника. Він підняв руку і вистрілив, після чого покрокував до імпровізованої цілі.

Лист металу був акуратно пробитий посередині, саме у тому місці, куди цілився Дмитро. Припущення про несправність зброї явно не витримувало критики. Дмитро повернувся за кермо і скоро прострілений вказівник залишився далеко позаду. Назустріч мчала стрічка нічного шосе, а він напружено продовжував пошуки відповідей на питання, що їх так несподівано звело перед ним життя.

Під час зустрічі дивак-легіонер щось переказував про просторово-часовий континуум. Дмитро спробував пригадати все, що чув про нього. Першим спливло у пам’яті твердження: просторово-часовий континуум – це математична модель, абстракція, за допомогою якої вчені намагаються відобразити реальність. Ця реальність має три координати у просторі і четверту у часі. Слово «континуум» вказує на те, що реальність цієї моделі володіє властивістю безперервності. Простір і час – два атрибута реальності. Принаймні щось подібне твердив Ейнштейн. Не густо і надто складно, аби полегшити пошук відповідей. А можливо… Чи не мав легіонер на увазі подорожі у часі? Звучить надто фантастично. Тобто звучало. Тепер, після появи тих, кого легіонер називав варварами, після страшної смерті самого легіонера фантастичним стало все навколо. Особливо зникнення людей. Цікаво, це відбулось лише у окремо взятому місті, чи носить ознаки глобального явища? І чим заслужив він, Дмитро Міщенко, права залишитись останнім чоловіком на безлюдному острові під назвою Земля? Можливо, чиясь помилка? Тільки нею можливо пояснити настирливу цікавість до його персони таємничих Легіону Хронос і КВТП. Що ж їм, врешті-решт, від нього потрібно? І що це за невідома база, на яку Дмитра намагались доправити люди у шкірянках після того, як ледве не спровадили до кращого світу?

Чим більше Дмитро занурювався у аналіз недавніх подій, тим більше переконувався, що запитань перед ним стоїть значно більше, аніж відповідей на ці запитання. Ні, навіть не так – відповідей доки немає жодної, натомість запитань хоч греблю гати. У такому випадку залишається один шлях – очікувати на розвиток подій, вирішуючи нагальні питання. Дмитро зітхнув і спробував змінити напрям думок.

– Щодо нагальних питань, – мовив він, звертаючись до самого себе, – палива залишилось кілометрів на п’ятдесят. За комфорт потрібно платити.

За хвилину він підняв ногу з акселератора і звернув на майданчик АЗС, яскраво освітлену стелу якої помітив праворуч. Підкотившись до колонки, вийшов з машини і озирнувся.

Ні душі.

У кабіні оператора горіло світло. Дмитро, не роздумуючи, попрямував туди.

Двері, як і очікував, виявились незамкненими. Дмитро швидко оглянув приміщення, відчинив двері у прилеглі кімнати і, не знайшовши там нікого, повернувся до пульта. На ньому лежала газета зі сканвордами і стояла недопита чашка кави. Ці предмети чомусь вразили найбільше. Не матовий паралелепіпед плафона на стелі, що безжурно освітлював пусту кімнату, не відхилені дверцята сейфа, у якому знаходились перев’язані гумовими стрічками пачки готівки, а саме сканворд і кава. Як останній слід зниклої невідомо куди людини. Можливо, оператор заправки відчував жах і біль у той момент, коли зрозумів, що світ навколо вирішив обійтися без нього?

Раптом увагу Дмитра привернув радіоприймач, що стояв на столі поряд з чашкою. Приймач працював і шкала діапазонів освітлювалась веселим рожевим вогником, але він відтворював лише білий шум. Дмитро, повагавшись, сів у крісло оператора і почав крутити рукоятку налаштування приймача. Пройшовся по усьому FM-діапазону, але не знайшов жодної радіостанції. Ефір немов вимер.