Юрій Сорока - Легіон Хронос

Такої гонитви йому досі переживати не доводилось. Дмитро біг пустими вулицями міста, відчуваючи скоріше серцем, аніж чуючи за допомогою вух швидкі кроки позаду. Аналізувати круговерть подій, у яку він потратив так несподівано для себе, не міг просто фізично. Потрібно було якнайскоріше відірватись від людей, які з легкістю рубають голови, а зараз переслідують його з невідомо якою ціллю.

Він пробіг кілька кварталів, пройшов через захаращений мотлохом прохідний під’їзд багатоповерхівки, минув дитячий майданчик і почав заспокоюватись – переслідувачів не було помітно. І хоча легені мало не розривались від нестачі повітря, а руки все ще тремтіли, він, намагаючись виглядати спокійно, йшов уздовж ряду багатоповерхівок і роздивлявся навсібіч. Одночасно з тим вирішував, чи варто звернутись у поліцію. Втім, з огляду на те, що жорстоке вбивство сталося у самісінькому центрі великого міста, про нього й так скоро дізнаються. Помисливши, Дмитро вирішив триматись осторонь. І справді, що він скаже у поліції? До мене звернувся молодий чоловік, який назвав себе легіонером і дав мені пістолет, зберігання якого несе за собою кримінальну відповідальність? А ще він діяв за наказом організації, яка носить назву Легіон Хронос і веде боротьбу з КВТП, агенти якого намагались мене вбити? Справді гарна промова для потенційного клієнта психіатричної лікарні. Отже, треба йти додому і спробувати владнати думки. Стоп! Додому не можна, там будуть очікувати. Куди ж податись? Дмитро пригадав, що легіонер наказував йому довго не перебувати в одному місці, тож покрокував тротуаром, намагаючись триматись подалі від освітлених місць.

У міру того як думки втрачали хаотичність і налаштовувались на логічне мислення, Дмитро почав помічати речі, на які раніше не звертав уваги. Наприклад на той факт, що від пори, коли він розпочав втечу з бістро, йому не зустрілось жодної людини і… знову стоп! Дорогою не проїхало жодного автомобіля. Справжній парадокс для міста, котре зазвичай знемагає від шляхових заторів. Навіть з огляду на те, що зараз пізній вечір. Щоб перевірити своє божевільне припущення, Дмитро зійшов з тротуару і вийшов на одну з людних колись вулиць.

Автомобілі стояли.

Стояли просто посеред проїжджої частини, і у салоні жодної з них не було людей. Дмитро завмер посеред вулиці і почав уважно оглядати все навкруги.

Вулиця, котру бачив раніше безліч разів, майже не змінилась. Ті самі каштани вздовж дороги, крамниці з вивісками, що сяяли різнокольоровими вогнями, чавунні вежі урн для сміття і миготливі рекламні банери. Ті самі лавки і квітники. Ті самі ліхтарі, що розганяли морок своїм непевним жовтавим світлом. Неподалік набережна і широке русло Дніпра, серед якого навіть звідси видно вогні бакенів на межах фарватеру. Все, як було раніше.

Якщо не рахувати однієї цікавої деталі.

Ніде не видно жодної людини. Мільйонне місто завмерло. Немає навіть бродячих собак, які раніше були незмінним атрибутом тротуару навпроти м’ясної крамниці. Дмитро відчув, як адреналін, що уже почав знижувати свій вплив на його свідомість, з новою силою викинувся у кров, примушуючи слухати удари пульсу у скронях. Він зрушив з місця і пішов, пришвидшуючи крок, після чого побіг. Потрібно було впевнитись у правдивості припущення остаточно, і для цього ніщо не підходило краще, аніж супермаркет. Ось де люди повинні бути обов’язково! Якщо не відвідувачі, то принаймні охорона і персонал.

Скляні двері супермаркету слухняно ковзнули врізнобіч, запрошуючи його зайти у приміщення. Дмитро, оглядаючись, увійшов до величезної зали, заставленої безкінечними рядами полиць з товаром. І одразу ж зрозумів, що припущення було вірним. Він повільно крокував поміж касами і забитими різноманітним крамом прилавками, минав вітрини і охайні стопки пластикових ящиків, але ніде не бачив бодай однієї живої душі. Все ще не в змозі осягнути, що діється, дістав з кишені мобільний телефон і увімкнув його. Батарея ще зберігала заряд, якого вистачить на дві-три хвилини роботи. Що легіонер казав про червоний код? Байдуже, хтось же повинен взяти слухавку! Набрав навмання номер. Ним виявився телефон Олечки Павлишиної. У слухавці залунали довгі гудки. На мить здалось, що ось зараз вона здійме слухавку і скаже: «Міщенко, якщо ти вважаєш себе оригінальним – це твоя помилка. На годинник дивився?»