Юрій Сорока - Легіон Хронос

Дмитро сів у крісло і вчергове замислився про нещодавню подію. Можливо, варто зателефонувати тому невідомому, який твердив, що їм необхідно зустрітись. Зрештою, якщо він може заздалегідь знати результати футбольного матчу, чи не спробувати здогадатись, що криється за таємничими повідомленнями?

Дмитро заплющив очі і спробував викинути з голови геть усі думки – іноді допомагало і він міг побачити відгомін подій, які відбудуться у найближчому майбутньому. Він сидів близько двох хвилин, доки зрозумів, що цього разу нічого не вийде – його чудернацький дар ніяк не хотів себе виявляти.

Телефон задзвонив саме у ту мить, примушуючи Дмитра здригнутись. Ще до того, як взяти до рук слухавку, він знав – телефонував загадковий незнайомець.

– Не вимикайся, Дмитре, все дуже й дуже серйозно! – видихнув йому у вухо таємничий голос.

– Добре, я слухаю.

– Не потрібно слухати, потрібно вшиватись.

– Чому?

– Не запитуй, просто виконуй те, що я сказав. Вони, здається, перехитрили мене. Йдеться про твоє життя.

І саме тоді прокинулось шосте відчуття. «Все, що він говорить, – правда!» – не промовляло, волало воно.

– Скільки маю часу? – відчуваючи у скронях молоточки пульсу, вичавив із себе Дмитро.

– Дві хвилини. Можливо, три. Поспішай.

Дмитро підхопився, вибіг у вітальню, схопив з вішалки куртку і рюкзак, після чого завмер, прислухаючись до того, що діялось у під’їзді. Тиша.

– Що я маю робити? – запитав він.

– Не вимикайся, будь на зв’язку. Зараз тікай подалі від свого будинку. І намагайся не залишатися довго на одному місці. Зустрінемось з тобою у центрі.

– Де саме?

– Бістро «Троянда», тобі відомо, де це?

Дмитро пригадав бістро з великими прозорими вітринами і грандіозною червоною трояндою на вивісці.

– Так.

– За годину. Поспішай.

У цю мить телефон зрадливо запищав, вимагаючи зарядки. Дмитро в серцях вилаявся. Ну чому це завжди трапляється у найбільш несприятливий момент? Він встромив руки у рукави куртки і обережно відчинив двері. Знизу було чути кроки двох чи трьох людей.

– У мене батарея, – пошепки сказав у слухавку, – нас зараз роз’єднають. І я чую знизу кроки, сюди хтось іде.

Голос на тому кінці, здавалось, напружився ще більше:

– Вихід через горище є?!

– Здається так…

– Мерщій, не барись, Дмитре!

Телефон наостанок писнув і затих. Все. На сторонню допомогу розраховувати не доводилось, і, крім того, він знав тепер напевне – небезпека дійсно існувала. Смертельна небезпека.

Опинившись на майданчику, Дмитро обережно зазирнув униз. Приблизно на рівні третього поверху хтось підіймався. Більш детально роздивитися Дмитро не міг. До того, як вони опиняться на п’ятому поверсі, він мав не більше тридцяти секунд. Намагаючись не створювати зайвого шуму, побіг сходами нагору.

Ось і шостий поверх. Ще один проліт і дверцята, що ведуть на горище. За ними темрява і сморід. Дмитро, намагаючись не налетіти у мороку на цегляні паралелепіпеди вентиляційних шахт, повільно поповз до протилежної стіни, де мали знаходитись дверцята до сходів сусіднього під’їзду. За спиною почув приглушені слова:

– Він на горищі, ходімо!

Так, ті хто був позаду, шукали саме його. Впевнившись у цьому, Дмитро навіть не здивувався.

Минуло не більше десяти секунд, як дверцята позаду відчинились, кидаючи на засипану керамзитом і голубиним послідом підлогу горища непевний промінь електричного світла. Дмитро у цей час уже знаходився біля протилежного виходу.

– Стій! – почувся позаду загрозливий голос.

Дмитро наліг плечем на дверцята і… зрозумів, що їх забито цвяхами. Чорт забирай, чому ж йому так не щастить? Намагаючись вкласти в удар якомога більше сил, Дмитро зацідив ногою у двері. Вони тріснули і ледь-ледь подалися. Позаду почувся зойк і клацання, яке нагадувало… Так, помилки не було – клацнули два пістолетні затвори! Дмитро міг заприсягтись: у його переслідувачів є пістолети.

«Клац!», «клац!» – стріляли, використовуючи глушник. І кулі лягли зовсім близько – Дмитрові сипонуло в очі шматками битої цегли. Та що ж діється?! Ці люди стріляють без попередження, а він навіть не здогадується, чим міг заслужити подібне ставлення.

Очевидно, адреналін, який у великій кількості потрапив у кров, потроїв його сили – після другого удару дверцята не лише розчинились, а навіть злетіли з петель. Дмитро вискочив на майданчик і чимдуж кинувся сходами униз. За спиною почув ще кілька приглушених пострілів і дзвін розбитого скла. Вочевидь одна з куль потрапила у вікно.