Юрій Сорока - Легіон Хронос

Вогку темряву, що зустріла його біля під’їзду, Дмитро вітав, як старого приятеля. Він притьмом кинувся у кущі і за мить вже біг, задихаючись, алейкою за будинком. Давались взнаки довгі години сидіння за комп’ютером і зневага до занять спортом – йому не вистачало повітря. Додавало оптимізму лише те, що кроків позаду не чутно. Скоріш за все, невідомі переслідувачі обрали невірний напрямок руху і втратили кілька секунд. Але скільки часу він виграв, Дмитро не знав, сподівався лише, що встигне домчати до стоянки таксі за пустирем, біля зупинки трамвая.

Роздивитися переслідувачів Дмитро зміг, лише коли, задихаючись, впав на заднє сидіння легковика з шашечками таксі. Ними виявились двоє чоловіків у чорних шкіряних куртках і чорних в’язаних шапочках. Повними жаху очима Дмитро поглядав на них і ловив себе на думці, що він є лише стороннім спостерігачем, який дивиться гостросюжетний бойовик у стилі «бандитських дев’яностих».

– Вам куди? – повернувся до Дмитра водій.

Не в змозі перевести дихання, Дмитро лише активно замахав руками, вказуючи, що йому не так цікавий напрямок руху, як терміни його початку. На щастя, водій швидко зрозумів, чого від нього потребують, тож не більш як за секунду зірвався з місця, посилаючи машину у негустий потік транспорту на освітленому жовтавим світлом ліхтарів проспекті. Дмитро повернувся назад і побачив, що його переслідувачі, пробігши ще кілька десятків метрів, зупинились. Окрім машини, у якій їхав зараз Дмитро, на стоянці не було жодної. Один з невідомих звів руку з пістолетом навздогін легковику, але інший його зупинив. Дмитро повернувся і відкинувся на спинку сидіння. Відчуваючи, як на нього важкими хвилями накочується страх, вирішив покататись містом, доки не прийде до тямки. Все, що відбулось кілька хвилин тому, було настільки несхожим на звичайне життя, що здалось Дмитрові просто страшним сном.

У невеличкому приміщенні бістро було зовсім пусто. За стійкою схожий на лінивого кота бармен протирав склянки. Він без цікавості поглянув на Дмитра і продовжив займатися своєю справою.

– Не надто людно у вас, – сказав до нього Дмитро.

– Пізно, – бармен, судячи з усього, не був надто багатослівною людиною.

– Вдень більше?

– Так.

– Зроби мені, друже, чашку кави. І скажи, – він продемонстрував свій телефон, – зарядити акумулятор можна?

Бармен поглянув на телефон і похитав головою.

– Немає необхідного зарядного пристрою. А каву зроблю. Присядьте за столик.

Дмитро підозріло поглянув на вхід до кав’ярні і зайняв найдальший від нього столик, який стояв у затінку пальми, що росла тут у діжі. Подумки все ще прокручував втечу, під час якої мало не розпрощався з життям. Нервове напруження, у якому він знаходився протягом останньої години, дещо ослабло, але примусити себе бути повністю спокійним Дмитро не міг. Помовчавши кілька хвилин, вдруге звернувся до бармена:

– Послухай, друже, мені потрібно зателефонувати. Дай мені телефон. Я вставлю свою карту… – він замовк на півслові. Бармен, який щойно знаходився за стійкою бару, зник невідомо куди.

– Агов, добродію! – гукнув Дмитро.

– Телефон тепер зайвий, ти не зможеш ним скористатись, – почув він голос, що лунав просто з повітря.

Голос пролунав так несподівано, що Дмитро підхопився зі стільця і наштовхнувся на пальму, мало її не перекинувши. Нарешті побачив перед собою чоловіка років двадцяти п’яти, зодягненого точнісінько так, як недавні переслідувачі. Дмитро міг заприсягтися, що у двері ніхто не заходив, але факт присутності незнайомця від цього не робився менш вагомим – він сидів на стільці навпроти і вперто не бажав стати видінням.

– Ти нікому не зможеш зателефонувати. Задіяно червоний код.

– Що?!

– Те, що чув. Отже заховай телефон і приготуйся мене вислухати. У нас мало часу.

– Це ти до мене телефонував?

– Телефонував мій напарник. Він не зміг прибути на зустріч – його вбили. Але для тебе це зараз не головне, решту операції доведу до кінця я.

– Якої ще операції? Хто ці люди, вони з ДНР?

– Ні, це терористи значно більшого масштабу. Тебе наказано евакуювати.

Дмитро рішуче похитав головою і підняв руки, ніби намагаючись захиститись від навколишнього безладу.

– Яка евакуація? Ти мусиш пояснити, що відбувається. Я… чорт забирай, у мене стріляли!

Чоловік без зайвих слів витяг з внутрішньої кишені куртки великий чорний пістолет і подав його Дмитру.

– Мені відомо. На жаль, цього разу вони виявились досить спритними. Тримай.