Юрій Сорока - Легіон Хронос

Дмитро очманіло поглянув на пістолет, який з важким стуком ліг перед ним на стіл. ТТ зразка 1933 року. Застаріла, але досить потужна машина. Йому кілька разів доводилось стріляти з такого під час занять у тирі.

– Але…

– Не вмієш користуватись?

– Розберусь, але… що відбувається? Я втягнутий у розбірки спецслужб? Вони з Донбасу? З Росії? Хто ти такий?

Незнайомець посміхнувся сумною посмішкою.

– Розбірки спецслужб? Що ж, можна і так сказати. Хоча до подій на Донбасі вони не мають жодного відношення. Ми це звикли іменувати СЗМ. Спроба зміни майбутнього. А якщо простіше – тебе намагаються викрасти. Живим або мертвим. І у мене зовсім мало часу для того, щоб цьому запобігти. Тож давай домовимось так: я розповідаю, а ти слухаєш і не перебиваєш. Гаразд?

Дмитро у відповідь лише знизав плечима. Схоже, він зовсім не в тому становищі, щоб сперечатись. Незнайомець продовжив:

– Я – легіонер. А ти заховай пістолет. І прочитай ось це.

Дмитро стромив пістолет за пояс, взяв до рук простягнутий аркуш і пробіг очима те, що на ньому було написано. Очевидно, якась адреса:

«Вул. Квіткова, 15, кв. 34. У великій кімнаті за картиною».

Ледве встиг дочитати, як незнайомець-легіонер вихопив у нього з рук аркуш і, підпаливши, укинув до попільнички.

– Запам’ятай це. Гарно запам’ятай.

– Так, я запам’ятав.

– Це запасний план евакуації. Згідно з основним, нас евакуюють за кілька суб’єктивних хвилин. Але якщо трапиться збій, там ти знайдеш комунікатор.

– Знайду що? – не втримався Дмитро від запитання.

– Пристрій для переміщення у континуумі.

– Тепер зрозуміло! – Дмитро вискалився, демонструючи сарказм.

Незнайомець швидким рухом закотив рукав куртки і продемонстрував широкий сріблястий браслет.

– Це комунікатор. І все, що я кажу, – не жарт, Дмитре. Це реальність. Жорстока реальність. Ти маєш засвоїти на першому етапі – той світ, до якого ти звик, може зникнути будь-якої хвилини. Над ним висить страшна небезпека. Як і над твоїм власним життям. Вітаю з прибуттям до сфери інтересів Легіону Хронос, друже. Всі пояснення потім. На цьому відтинку просторово-часового континууму введено червоний код, тож їм буде важче за нами стежити. Але це не надовго.

Дмитро зітхнув.

– Я нічого не розумію. За що мене намагаються вбити?

– Довго пояснювати. Варвари можуть з’явитись будь-якої миті. І тоді нам обом буде непереливки.

– Хто може з’явитись?

– Варвари. Ми їх так іменуємо. Якщо офіційно – КВТП. За тобою полюють їхні агенти.

Дмитро зітхнув вдруге:

– Так, а тепер тайм-аут. Ми зараз покличемо бармена і замовимо чогось випити. Мені потрібно зібратись з думками.

Незнайомець лише похитав головою.

– Боюсь, на це немає часу. Та й бармена ти не знайдеш. Я ж кажу: введено червоний код. Зараз ми просто вийдемо на вулицю і…

Не закінчивши останню фразу, співрозмовник Дмитра замовк на півслові. Він рвучко встав, відкинув стілець і дістав з-за пояса пістолет-кулемет. Тієї ж миті вітрина бістро вилетіла хвилею блискучих уламків і до приміщення заскочили двоє людей, від яких Дмитро нещодавно утік.

– Тікай! – заволав легіонер і звів руку зі зброєю у напрямку вітрини. Дмитро відчув, що волосся на його голові стає дибки. Люди у чорних шкірянках, готуючи зброю, прямували до них.

Співрозмовник Дмитра вистрілив першим. Черга з його кулемета примусила розлетітись на шматки кілька пластикових столиків, а також розбила дзеркальну підвісну стелю. З гуркотом і дзвоном її уламки посипались на підлогу. Легіонер швидко упіймав Дмитра за комір і поволік до виходу. Останнім, що побачив Дмитро, був пістолет у руці атакуючого незнайомця. Пістолет смикався, посипаючи їх кулями.

– Біжи! – гаркнув йому у вухо легіонер, коли вони вибігли на вулицю. – Не затримуйся ні на мить!

Він відпихнув Дмитра і розрядив решту обойми в дверний отвір розбитого бістро.

– Я сказав біжи!!!

Нарешті Дмитро вийшов зі стану заціпеніння і вже за секунду біг вулицею з такою швидкістю, на яку лише був спроможний. Коли добіг до рогу найближчого будинку, зупинився, щоб перевести дух, і відшукав очима свого нещодавнього співрозмовника. Той, ставши на одне коліно, вів вогонь по людях у шкірянках, які залягли біля сходів бістро. Невдовзі один з них упав, зате інший, наблизившись до хлопця якось неймовірно швидко, змахнув блискучим продовгастим предметом, що його мав у руці, і… Дмитро не повірив власним очам! Чоловік у шкірянці відсік голову людині, з якою Дмитро розмовляв кілька секунд тому! Так, як це буває у кіно – одним точним ударом. Безголове тіло впало на асфальт, а Дмитро, відчуваючи, як його охопив звірячий жах, побіг геть.