Юрій Сорока - Легіон Хронос

Слухавку Олечка не підняла. Пусте, вона й раніше не часто це робила. Можливо, Макс? Цей точно не спить.

Макс слухавку не взяв, як і Олечка. Не підняла її навіть тітка Віра. Не відгукнувся жодний з абонентів телефонної книги Дмитра. Нарешті телефон писнув і вимкнувся остаточно.

– Так, спокійно, – прошепотів він і злякався власного голосу, таким гучним той видався у порожньому супермаркеті. Лише тепер звернув увагу, що його оточує абсолютна тиша. Жодних звуків, навіть гудіння морозильників та кондиціонерів.

– Рано чи пізно все з’ясується. Отже, все, що я почув від того нещасного, – істина. Щоправда, почув надто мало. Що ж, будемо чинити так, як він радив. Перше – не залишатись на одному місці. Ну, це я зможу.

Дмитро швидко відшукав на полицях пляшку мінералки, кинув її у рюкзак, після чого пройшовся торговими рядами, крадькома оглянув вихід і хотів уже вийти на вулицю.

І саме у цю секунду почув кроки.

Йшли двоє. Від виходу і прямо до нього. Дмитро швидко роззирнувся і одним кидком опинився під прилавком відділу готової їжі. Обережно дістав з-за пояса пістолет і дослав набій у патронник. Кілька хвилин слухав кроки, що наближались.

– Він тут, – сказав хтось неподалік.

– Обережно з ним, не покаліч, – відповів другий голос.

– Байдуже, вилікуємо.

«Але я, без сумніву, бачив, що в одного поцілили! – промайнуло в голові у Дмитра. – Скільки ж їх тут»?

Кроки віддалились і затихли. Дмитро перевів подих. Коли йому вже почало здаватись, що переслідувачі пройшли повз нього, чиясь рука з силою охопила гомілку Дмитра і потягла. Мить, і він стояв перед колишніми переслідувачами. Тими самими, включаючи бандита, у котрого влучив легіонер.

– Стій спокійно, – наказав бандит. – Тобі не буде вчинено шкоди.

Дмитро, який у останній момент встиг заховати руку з пістолетом за спину, переводив погляд з одного на іншого.

– Де комунікатор? – запитав у нього по хвилині мовчанки другий з переслідувачів.

– Який комунікатор? – нарешті витиснув з себе Дмитро. Він пригадав, з якою легкістю цей громило рубає людям голови, тож спробував вдати з себе стороннього. – Панове, якщо ви про мінералку, я розрахуюсь. Жодних проблем! Просто тут нікого не було, і я не міг заплатити. Але якщо ви наполягаєте…

– Заткни пельку і не патякай зайвого. Я тебе запитую: де комунікатор?

«Хоч би вони не помітили пістолет!» – майнула думка у Дмитра, який все ще не міг наважитись відкрити вогонь.

Один з переслідувачів витяг з кишені схожий на авторучку сріблястий предмет і спрямував його в обличчя Дмитрові, після чого останній відчув кволість і неймовірне бажання спати. У очах затьмарилось і він міг дивитись лише на блискучий циліндрик в руках чоловіка.

– Де комунікатор?

Думки Дмитра стали схожими на швейцарський сир – в них утворились велетенські отвори, у які провалювалась його здатність мислити тверезо. Він не мав абсолютно ніякого уявлення, про що його запитують, але відчув щире бажання допомогти. Йому навіть захотілось заплакати від думки, що не може відповісти на запитання і встановити місцезнаходження злощасного комунікатора.

– Я справді не знаю, – кволим голосом відповів Дмитро.

Агент заховав циліндрик у кишеню і сказав до колеги:

– Очевидно, ми прибули надто рано, і чортів легіонер не встиг передати комунікатор цьому бовдуру.

– Лайно, свій прилад він встиг ліквідувати. А могли б отримати добрячу купу грошей. Комунікатор легіонера – це тобі не іграшка.

– Байдуже, доправимо його на базу. Нехай там ламають собі голову, як з нього витиснути потрібну інформацію. А тут нам робити нічого.

– Ти маєш рацію.

Обидва повернулись до Дмитра і в один голос заявили:

– Ходімо з нами.

І здивовано закліпали очима, натикнувшись на потертий ствол ТТ.

– А тепер слухайте мене, блазні! Стали на коліна і поклали руки на потилиці! – Дмитро, який відчув після вимкнення невідомого гіпногенератора дикий головний біль, нарешті вирішив діяти рішуче.

– Поклади зброю, – загрозливо сказав один з агентів і поліз у кишеню.

Дмитро посміхнувся крижаною посмішкою і повільно похитав головою.

– На твоєму місці я б цього не робив!

– Поклади зброю, і ми все забудемо, – рука другого з незнайомців опустилась, і у ній з’явилась блискуча, схожа на шовк речовина, яка швидко перетворювалась, змінюючи форму. Пройшло не більше секунди, і Дмитро побачив, що пальці бандита стискають руків’я відмінно загостреного ножа. Далі зволікати було б подібним до смерті. З таким відчуттям, ніби це робить хтось інший, Дмитро вистрілив чотири рази – по двічі у груди кожному з агентів. Після цього, не оглядаючись, помчав до скляних дверей супермаркету.