Юрій Сорока - Легіон Хронос

– Що ж тут відбувається? – мовив задумливо і злякався власного голосу, таким неприроднім, чужим здався він на цій покинутій станції.

У відповідь, як і слід було того очікувати, тиша. Дмитро зітхнув і, щоб хоч якось відволіктись від розпачливих думок, заходився оглядати обладнання АЗС.

Все працювало, на всі прилади подавалась електроенергія, не було ніяких ознак катастрофи чи стихійного лиха. І ніде жодної людини. Ну просто рай для пересічного жителя мегаполісу, стомленого натовпами і заторами на дорогах. Проте Дмитро не відчував себе у раю. Скоріше, його відчуття можливо було охарактеризувати, як очікування великих неприємностей. Значно більших, аніж переповнений автобус або рознос від Буцефала за чергове запізнення.

Але досить негативних думок! Дмитро зітхнув і поклацав клавіатурою пульта, намагаючись розібратись, як увімкнути подачу палива на потрібну колонку. Нарешті здійснив усі потрібні операції і пішов до автомобіля. Коли стромив пістолет у горловину і дожидав, доки паливо наповнить бак, звернув увагу на обрій. Непроглядно темне на заході й у зеніті, зі сходу небо мало такий відтінок, якого Дмитру не доводилось бачити жодного разу за все життя – стрічка небосхилу налилась криваво-червоним світлом. Саме так, вочевидь, мала виглядати заграва під час далекої битви. Що ж це за битва і які сили стали там у двобої, змінюючи світ до неможливості його упізнати? Першим, що прийшло у голову – була думка, що по лінії зіткнення у Донецькій і Луганській областях розпочалось чергове загострення, яких відбулось немало за останні три роки. І десь там працює артилерія, вкриваються хмарами диму системи залпового вогню, а небо переповнене тоннами смертельного металу. Десь втискаються у заглибини бліндажів солдати, й у бетон підвалів мирні жителі. За час, що минув від перемоги Майдану у 2013 році, Дмитро, як і решта українців, цілком звик до подібних подій і якщо й не вважав їх нормальним життям, то, принаймні, не дивувався тому, що сіяв на сході «русский мир». Втім, помисливши, Дмитро відкинув версію про бої на Донбасі. Відбувалось щось інше. Але що саме, він просто не міг уявити.

Заправний пістолет клацнув, припиняючи подачу пального у заповнений бак. Дмитро повісив шланг на місце, все ще спостерігаючи за обрієм на сході. Він все більш чітко розумів – уночі небо просто не може набути такого кольору. Навіть якщо уявити, що там утворилась гігантська, багатокілометрова пожежа. Механічно звів до очей ліву руку і поглянув на годинник. Стрілки вказували двадцять третю двадцять. Потрібно запам’ятати.

Стоп! Це неможливо!

Зараз ніяк не може бути двадцять третя двадцять. О двадцять третій він знаходився у квартирі. За кілька хвилин задзвонив телефон і розпочалась та шалена гонитва, яка все ще продовжувалась. Таксі, потім розмова у барі, смерть легіонера, втеча… Врешті-решт супермаркет і джип. Додати годину, протягом якої він їхав, залишивши позаду місто… Нісенітниця. Дмитро потрусив годинник – секундна стрілка стояла на місці. Спробував завести механізм, але й тут не домігся успіху. Пружина була зведеною до максимуму. Облишивши власний годинник, він заскочив у салон автомобіля і очима відшукав на панелі приладів годинник, на який раніше не звертав уваги. Помаранчеві цифри на табло показували двадцять третю двадцять! Дмитро вийшов з машини і покрокував до будки оператора, в душі уже знаючи, що там побачить.

Він не помилився – стрілки китайського годинника на стіні, що мав вигляд великої зеленої груші, показували двадцять третю двадцять. Дмитро вийшов на вулицю і почав спостерігати за небом на сході, мимоволі милуючись грандіозною гамою гарячих кольорів. Він подумки збирав докупи мозаїку подій і все більше переконувався у неймовірному.

Він знаходиться поза межами часу.

Як у Стівена Кінга. Здається, «Лангольєри». Припущення виглядає настільки фантастично, що у нього неможливо повірити. Але всі докази свідчать на його користь. Очевидно, це і є наслідки того самого червоного коду, про який казав легіонер. Що ж має відбутися далі?

Роздумуючи над останнім запитанням, Дмитро зрозумів, що заплутався остаточно. У такому випадку залишалось притримуватись раніше розробленого плану – рухатись і не затримуватись довго на одному місці. Він повернувся у салон свого могутнього позашляховика і завів двигун.

За півгодини, по перебігу яких годинник на панелі приладів вперто показував двадцять третю двадцять, дорога розширилась, поділилась на чотири стрічки у кожному з напрямків руху й обросла червоно-білими відбійниками. Світло фар вихоплювало стрічки світловідбивачів на відбійниках, від чого здавалось, що з темряви йому назустріч вибігають дві колони світлячків – білі з попутного боку і червоні з зустрічного. Автомобіль Дмитра наближався до сусіднього Запоріжжя, розташованого за дев’яносто кілометрів від його рідного Дніпра.