Юрій Сорока - Легіон Хронос

Приміщення поліцейського відділку виглядало так, як має виглядати середньостатистичне кубло охоронців правопорядку. Невисокий, оздоблений пластиковим профілем ґанок, металеві двері, вікна з ґратами. У фойє, вздовж стіни, ряд крісел з відкидними кришками. Такі крісла можна побачити лише у подібних місцях – чорні, подряпані і рипучі. Від коридору, який проходив повз віконце чергового і вів в глиб будівлі, фойє відділяв невисокий бар’єр з полірованих сталевих труб і влаштований у ньому турнікет. Одна з ламп у коридорі помітно мерехтіла, примушуючи предмети інтер’єру немов рухатись у дивному, позбавленому ритму танку. Скоріше для очищення сумління, аніж сподіваючись зустріти тут когось, Дмитро покликав:

– Агов, поліціє!

Тиша. Дмитро рішуче крутнув турнікет і попрямував до кімнати чергового, сподіваючись там знайти зброярню.

Через п’ять хвилин, закинувши на плече брезентовий ремінь автомата і розпихавши по кишенях куртки запасні магазини, він крокував у напрямку багатоповерхового будинку, що височів неподалік. Дмитро вже зрозумів, що не знайде тут того, по що приїхав. Якщо люди зникли й не в усьому світі, в межах досяжності їх не було напевне. Крім того, на хвості у нього все ще перебували агенти таємничого КВТП, і мету їхньої подорожі він з’ясовувати не збирався. Але й повертатись додому зараз не міг. Втома, яка охопила його своїми сонливими обіймами, не дивлячись на те, що годинник так і не показав двадцять третьої двадцять один, примушувала знайти захищене місце і відпочити. Дмитро все ще сторожко озирався, перевіряючи, чи поряд немає переслідувачів, але розумів, що зупинитись все ж прийдеться. Дещо заспокоював той факт, що тепер у нього є чим захищатись.

У під’їзді висотного будинку на нього очікувало розчарування – двері усіх квартир виявились зачиненими. Пометикувавши, Дмитро дійшов до висновку, що інакше і не могло бути. Він сам ніколи не залишав вхідні двері квартири відчиненими, отже, схожу картину застав і тут. Усі квартири були, без сумніву, порожніми. Але потрапити до будь-якої з них, не зламавши двері, було завданням непосильним. Деякий час Дмитро розглядав міцні лаковані чотирикутники, після чого подався надвір. Не кажучи вже про гуркіт, який доведеться здійняти, проникаючи всередину будь-якої з квартир, спати у приміщенні, двері якого не зачиняються наглухо, він не бажав. Надто небезпечно і ніякого натяку на наявність запасного виходу для втечі. Для такої цілі більше б підходив… Дмитро поки не вирішив, що більше підходило, аби убезпечити його від раптового нападу, але вперто йшов все далі пустими, заповненими холодним сяйвом ліхтарів вулицями.

Побродивши темними алеями якогось парку, він нарешті зрозумів, що необхідно відшукати, і вже за чверть години підійшов до великого меблевого магазину. Широкі скляні двері вдалось розсунути за допомогою автоматного ствола швидко і без великих зусиль. Дмитро, оглядаючи напівтемне приміщення з рядами новісіньких шаф, столів і кухонних куточків, піднявся сходами на другий поверх і відшукав відділ м’яких меблів. Тут, вишикувавшись у рядок, розташувались не менше сотні різноманітних диванів, крісел і ліжок. Ось що захистить краще, аніж броньовані двері квартири у багатоповерхівці. Він просто загубиться серед цього розмаїття і матиме час відкрити вогонь першим, якщо його розшукають. Дмитро пройшов у куток, з якого можна було бачити все, що відбувається у торговій залі, зняв автомат з запобіжника і за хвилину вже спав, звернувшись калачиком на канапі.

Йому снились батьки. Вони були такими, якими запам’ятав їх Дмитро перед від’їздом у аеропорт. Мама у чорному лайковому плащі й крислатій фетровій шляпі з візерунком у вигляді лілії, а батько в діловому костюмі, поверх якого було одягнуто кашемірове пальто нарозхрист. Навіть уві сні Дмитро здивувався. Батьки жодного разу не снилися йому після катастрофи. Та чи сон це? Дмитро, відчуваючи млявість і дивну апатію, не міг сказати напевне, чим є картина, яку йому довелось спостерігати. Тим часом мама присіла на канапу біля нього, а батько розташувався у кріслі навпроти.

– Тобі не зимно? – запитала мати. Просто, ніби нічого й не відбулось.

– Ні, – відповів Дмитро.

– Жаль, немає ковдри, – спохмурніла мати.

– Ну що ти, – задумливо сказав батько. – Він уже дорослий і сам зміг би про себе потурбуватись.

– Так, зовсім дорослий, – мати посміхнулась сумною посмішкою.