Юрій Сорока - Легіон Хронос

У Дмитра пересохло в горлі. Він хотів щось відповісти, але відчув, що не в змозі вимовити жодного слова. Лише дивився на батьків великими, здивованими очима.

– Як тобі жилось цей час, Дмитрику? – запитала мама, ніжно погладивши його по голові. – З тобою так жорстоко вчинили…

– Припини, – сказав батько. – Ти знаєш, це було необхідним.

– Так. Але це не применшує жорстокість. Він був лише дитиною.

– Врешті, все вийде на краще.

– Так.

Батько перевів погляд на Дмитра.

– Не думай, я теж шкодую. Просто ми, чоловіки, повинні інколи приховувати свої емоції. І я хочу, щоб ти знав: ти поводив себе гідно.

– Я завжди вірила у мого хлопчика, – зітхнула мама. – Він перетворився на гарного юнака, у якого так швидко закохуються дівчата…

– У нас мало часу, – батько встав з крісла і відійшов до вікна. – Поспішай.

– Так, – мати знітилась. – Як мало часу…

– Це сон, мамо? – нарешті зміг витиснути з себе Дмитро.

– Звичайно, сон, – сумно посміхнулась вона.

– І ви неживі?!

Мати востаннє погладила його по голові і встала.

– Можливо, ми скоро зустрінемось, мій хлопчику. Можливо… Він не надто розумна людина.

– Хто?

– Острівецький. Відрядив нас, щоб ми допомогли тебе упіймати.

– Він просто бовдур, – хмикнув батько. – Скоріше я дам відтяти собі руку.

– Не бійся нічого, синку, – сказала мати. – Тобі допоможуть. Неодмінно допоможуть.

Вона повільно відступила у темряву й зникла. Поступово почав розчинятись у непевному світлі ліхтарів за вікном і силует батька.

– Вона кохає тебе, – сказав він. – І я теж. Але усім нам потрібно набратись терпіння. Тепер уже ближче, аніж будь-коли. Зараз він може контролювати нас, але так буде не завжди.

– Що? Про що ти? – Дмитро вже не бачив батька і говорив у порожнечу.

– Острівецький, це його робота. Знайди можливість евакуюватись в локацію Легіону, і ми осилимо усе поправити! – відповіла порожнеча, і за мить марення зникло.

Дмитро прокинувся так, як прокидаються у окопах солдати – швидко, без залишків сну, готовий діяти. Поряд нікого не було, а торгову залу поглинав морок, що його розріджували вогні ліхтарів з вулиці. Так, це був лише сон. Але який дивний! Здається, він ще й досі відчував тепло материнської руки у себе на чолі. Остаточно привів до тями холодний метал автомата, що його Дмитро відшукав поряд з канапою. Він поглянув на годинник. Двадцять третя двадцять, отже нічого не змінилось. Час стоїть на місці. Він прислухався – у велетенському, заставленому рядами меблів залі жодного звуку.

І раптом Дмитро пригадав записку легіонера з бістро. Так, вулиця Квіткова! Ось куди йому потрібно! Чорт забирай, що ж там ще було написано?… Здається, вулиця Квіткова, 15, квартира, 34. І щось про картину у великій кімнаті. Скоріш за все, там знаходиться загадковий комунікатор. Не маючи жодного уявлення про значення комунікатора у подіях, які з ним відбулися, Дмитро зрозумів – першочерговим з його завдань є здобути цю річ і спробувати розібратись, для чого вона створена. Він пригадав вузьку, вкриту вибоїнами вулицю на околиці й кілька триповерхових цегляних будинків у оточенні неохайних кущів. Це і є вулиця Квіткова. Як же він міг одразу забути про сказане незнайомцем? Втім, чи варто дивуватись? Після того, що з ним відбулося, можливо забути як тебе звуть, не лише кілька кривих рядків на зім’ятому шматку паперу, що їх бачив протягом двох секунд.

Першим, на що звернув увагу Дмитро після того, як вийшов з меблевого салону, був той факт, що багряна стрічка на обрії значно розрослась і тепер нагадувала криваво-червону хмару. Та хмара, готуючись розродитись вогняним дощем, займала більшу частину неба. Нічний морок втратив свої темні кольори, налившись зловісним сяйвом. Дмитро прислухався – ніде жодного звуку. Очевидно, переслідувачі, що їх востаннє бачив напередодні, втратили слід. Намагаючись не гаяти часу, Дмитро пішов вздовж ряду залишених автомобілів, вибираючи щось швидке, важке і надійне. Найкращим варіантом, звичайно, був би танк. Але на стоянках танків не було, як і навиків водіння бойової техніки. Довелось зупинити свій вибір на позашляховику «хаммер». Дмитро заплигнув у салон, намацав ключ запалювання у замку і, ревонувши двигуном, зірвався з місця.

Заповнені покинутим транспортом вулиці міста вже не пригнічували, як це було на початку. Тепер він ставився до них як до чогось, що було само собою зрозумілим. Вправно крутив кермом, кидаючи джип у вузькі проміжки між автомобілями у заторах, вдавлював педаль акселератора у підлогу на більш вільних дільницях шляху і швидко просувався до виїзду з міста. Фари, як і напередодні, вихоплювали з темряви чорні дерева, сиві стіни будинків і пусті тротуари мертвого міста, але Дмитро не відчував себе покинутим. У нього була мета, а розмова з батьками доводила – про нього пам’ятають і йому допоможуть. Тому, що це був не сон. Дмитро навіть не намагався осмислити, чим була та розмова, але у її реальності сумнівів не мав. Залишилось розібратись у ситуації, і саме це допоможе зробити візит на вулицю Квіткову.