Юрій Сорока - Легіон Хронос

– Алло! – прошепотів він, підносячи браслет до губ. – Де ви там? У мене тут невеличка проблемка…

– Слухаю, Бета Чотириста Тридцять Сім.

– Мене переслідують.

– Я попрохав хвилинку зачекати.

Дмитро відчув, як його опановує лють. Емоції, які володіли ним протягом багатьох годин, потребували виходу і знайшли його:

– Але у мене, чорт забирай, немає цієї хвилинки! Послухайте, ви, досить блазнювати! Інакше я за себе не відповідаю!

– Не варто так хвилюватись, легіонере.

– Йди ти до біса, бовдуре, скажи краще, що маю робити?!

– Запитання незрозуміле.

Дмитро спересердя вилаявся і смикнув затвор автомата. Він абсолютно нічого не зрозумів, окрім одного – на тому кінці лінії зв’язку знаходиться бюрократ. І ще він зрозумів, що спасіння потопаючого – справа рук самого потопаючого. А дії варварів під час майбутньої зустрічі передбачити було неважко.

Вони просто відкриють вогонь.

Пройшло кілька хвилин. Варвари вийшли з під’їзду і попрямували до будинку, у якому знаходився Дмитро. Він відсунув від стіни крісло і присів за ним, поклавши автомат на плюшеву спинку. Одразу ж відчув полегшення. Так принаймні зрозуміло, що потрібно робити. На зміну люті прийшла якась дивна веселість. Веселість приреченого.

– Якщо це твій останній бій, Дмитре, – філософськи зауважив у порожнечу, – нікому буде написати героїчну оду присвячену твоїй пам’яті.

Внизу загупали сходами ноги переслідувачів. Двічі клацнули затвори. Дмитро поглянув на монітор браслету. Ним, як і раніше, пробігали різнокольорові сполохи.

– Бета, чи як там тебе, ти бюрократ!

Кілька секунд мовчанки, потім голос над головою промовив:

– Приготуйтесь до переміщення в локацію Легіону Хронос, громадянине.

– Та я вже до всього готовий! – в серцях вигукнув Дмитро і навів ствол автомата на двері, за якими чувся шурхіт.

Двері злетіли з петель, і перший з переслідувачів звів руку зі зброєю.

– Так-так-так! – виплюнув чергу його куций пістолет-кулемет.

– Дзень-дзень-дзень! – засвистіло у вухах від потужного голосу «калашникова», на гашетку якого натиснув Дмитро.

Варвар на мить зупинився, хитнувся, але продовжив наближатись, посипаючи кулями крісло, за яким принишк Дмитро. Його заросле щетиною обличчя, глибоко посаджені очі й масивне підборіддя немов пливли у порожнечі, наближаючись…

Він був уже на середині шляху, коли світло погасло, разом з собою забравши розмаїття звуків. Виразно запахло озоном, і Дмитро, кудись провалившись, упав і боляче ударився потилицею об невідомий, але до біса твердий предмет. Свідомість, нарешті змилувавшись над ним, полинула у чорну порожнечу.

Скільки він «відпочивав», Дмитро не знав. Відчуття повертались поступово, і першим з них був пульсуючий біль у голові. Дмитро голосно застогнав і почав обмацувати все навколо у пошуках автомата. І цієї миті темрява почала рідшати. Враження було таким, що у темну кімнату завітав світанок. Дуже швидкий світанок. Дмитро вражено піднявся, протер очі й почав роздивлятись кругом.

Кімната зникла, а він сидів посеред великої, порослої травою галявини. Предметом, об який він так боляче ударився, був великий, порослий зеленкуватим мохом камінь. Навколо росли кілька розложистих дерев, а не далі як за п’ять кроків проходила стежка. Вона збігала пологим схилом у долину. Там, серед кущів верболозу, дзюркотів ручай. Через ручай було перекинуто підвісний місток, а за містком височів справжній старовинний палац. З високим черепичним дахом, оточений мурами, що густо поросли плющем. І все це жодним чином не нагадувало холодний листопад, який саме стояв на дворі. Скоріше вже травень. З його веселим буянням природи і пахощами квітучих дерев.

Автомата поряд не було. Оглядаючи землю у пошуках зброї, Дмитро наштовхнувся поглядом на дві пари ніг. Взуті ноги були у чорні блискучі чоботи, далі йшли вузькі чорні бриджі з металевими наколінниками, чорні бронежилети і чорні військові шоломи з прозорими забралами. В руках незнайомці мали солідного вигляду карабіни, і коли погляд падав на їхні стволи, у голову мимоволі приходило порівняння з гарматою невеликого калібру. На плечі одного з незнайомців висів «калашников», що його не міг відшукати Дмитро.

– Не роби різких рухів, друже, – сказав незнайомець до Дмитра.

– Бета Чотириста Тридцять Сім, – мовив другий, підносячи до вуст браслет, що його мав на руці. – Це він?

– Так, – мовив невидимець над головою. – Запит на переміщення номер двісті тисяч триста двадцять один. Ідентифікація легіонера – негативна. Комунікатор номер…